Важливість людського ресурсу задля спільної перемоги – інтерв’ю з волонтерами громадської організації «Допомога армії – Рівне» («ДАР»)

Організація «ДАР» заснована 2014 року в місті Рівне і зареєстрована для розмитнення вантажів через кордон. Волонтери забезпечували військових на східній частині України всім необхідним: їжею, військовою формою, обладнанням, технікою, зокрема автівками, які переганяли через кордон і  переобладнували під потреби військових та медиків.

З 2017 року організація зосередилася на допомозі ветеранам АТО – пораненим фізично та психологічно, для яких організовували курси арт-терапії просто в реабілітаційних центрах. Про важливість психологічної допомоги, реабілітації та ресоціалізації завжди наголошує координатор громадської організації «ДАР», член Ради ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів та  директор комунально закладу «Будинок ветеранів» Рівненської міської ради – Вікторія Шинкаренко.

На травень 2022 року волонтери організації «ДАР» доставили нашим бійцям 50 автівок, здійснили більше 500 відправлень з ліками, амуніцією, харчами та іншою необхідною допомогою.

Альона, 18 років. Місто Рівне.

Студентка НЮУ імені Ярослава Мудрого. Спеціальність: Міжнародне право.

Згадай, де і як тебе застала війна?

Я була в Харкові. Пам’ятаю, як 24 лютого, близько 5:20 ранку відкрила очі. Сусідка стоїть посеред кімнати, говорить про якусь сирену. Подумала, що для курсантів навчальна тривога, але, зрозумівши, пішли в бомбосховище. Всі активно гортали новини в соціальних мережах і розуміли, що ми там надовго. Увесь гуртожиток був тут, через деякий час курсантам надійшов наказ вийти та взяти зброю, пізніше повернулися лише дівчата, але згодом і вони пішли. Нас відпускали взяти речі, але вибухи, що ми чули, зупиняли на половині шляху.

Після двох діб тяжкої дороги до Рівного я так і не змогла заснути, не дивлячись на вмовляння сім’ї. Зранку батьки благали поїхати закордон, але я відстояла свою позицію: «Я вдома, тікати не збираюсь».

Як ти потрапила в «ДАР»?

Хотіла допомагати, чим можу, знайшла контакти волонтерського центру на Петлюри, але через сирени вирішила допомогти з облаштуванням сховища неподалік дому.

Пізніше знайшла громадську організацію ближче до дому, у «Будинку ветеранів». Це і була громадська організація «ДАР». Новини від друзів та знайомих зводили з розуму, ще й клятий недосип. Вирішила фізично чимось корисним зайнятись, тому прийшла до «Будинку ветеранів». Ми винесли усе, що на той момент було не потрібним, багато речей зараз знаходяться в нас вдома. Загалом фізична робота була лише для чоловіків. Війна війною, а я дівчина, мені ще чоловіку «Альонок» народжувати. Пізніше, пам’ятаю, зайшла до дівчат у кімнату, кілька хвилин послухала, що вони роблять, запропонувала допомогу, так я і почала волонтерську діяльність.

Які функції ти виконуєш у хабі?

З першого дня ми створювали базу даних волонтерів ГО «ДАР», які згодом допомагали відправляти наші передачі на фронт. Мене вразила довіра людей, адже Вікторія, переконавшись у моїй відповідальності, надала доступ до свого ноутбуку, який полегшував роботу не лише мені, а й іншим волонтерам.

Спочатку дзвонила чоловікам, які залишали номери телефонів, якщо матимемо необхідність в допомозі, пізніше займалась більш логістикою та вела звітність благодійних внесків.

Що дає тобі силу і натхнення щодня йти сюди?

Як я раніше згадала, я безмежно люблю Україну, відчуваю відповідальність перед Батьківщиною та хочу допомогти усім хто захищає нашу рідну землю. Займаючись волонтерством, відчуваю душевний спокій за рідних, які на фронті.

В нашій сім’ї «ДАР» у кожного є свої обов’язки, які пов’язані між собою. Як у нас говорять: «Ти частина сім’ї, тому без тебе ніяк». Зрозумівши завдання, роботу почала виконувати швидше.  Адресати отримують вчасно необхідні речі та, завдяки цьому, продовжують боронити нашу країну, це і дає сили займатися волонтерською діяльністю.

Чи можеш поділитися моментами, що допомагають триматися морально?

Після повномасштабного вторгнення моє життя зупинилось, хоча впевненість у наших захисниках дає надію, що все закінчиться нашою перемогою, і кожен матиме змогу повернутись до звичного життя. Спілкуючись щодня з військовими та волонтерами, які знаходяться на фронті, розумію, що в нас дійсно все добре. Ми маємо змогу допомогти люди з-за закордону забезпечують усім необхідним, регулярна моральна та фізична підтримка надихає працювати задля швидшого наближення нашої перемоги над рашистами.

Я розумію, що треба триматись та не розкисати, хоча дуже хвилююсь за усіх військових, які зараз захищають наш суверенітет, і чекаю їх додому живими та здоровими.

Марія, 30 років. Місто Рівне.

Керівник місцевого підрозділу фармацевтичної кампанії Kusum.

Згадай, де і як тебе застала війна?

Пам’ятаю, як 23 лютого я вирішила себе порадувати і купила нові мешти, перед цим на взуття підборах не купувала роки два точно. Ще й вирішила потім, що так якось мало грошей лишилось, пошкодувала. Увечері дитина займалась на полотнах, а я взула ті мешти – навіть відео є десь.

Близько другої години ночі гуло небо, мої собаки почали вити. Я відразу зрозуміла, що почалась війна, хоча раніше до цієї теми ставилася скептично. У мене ще 24-го лютого мало бути відрядження на північ нашої області. Почала будити рідних – думали, що робити, якщо це (війна) дійсно правда, куди дівати дитину. Вирішувала, як евакуювати своїх співробітників, які були в рівненському готелі. Я з тих людей, що відразу діють.

Як ти потрапила в «ДАР»?

У лютому моя супер-бабуся захворіла на коронавірус. Їй 94 роки, і потрібна була допомога, а лікарні на той час були переповнені. Звернулась в «Будинок ветеранів» за кисневим концентратором. З того почалось наше знайомство з координатором ГО «ДАР» та директором комунального закладу «Будинок ветеранів» рівненської міської ради Вікторією Шинкаренко.

Вже зранку 24-го лютого я побачила пост у Вікторії про потребу в людях з медичною освітою. Першу добу ми були на телефонах. Я перекладала інструкції необхідних препаратів на англійську і латинь, бо ж ми розуміли, що європейські країни допомагатимуть. І так я тут вже 90-ий день.

Загалом, долучилось дуже багато колег, які займаються дистриб’юцією ліків місцево, за що вдячна кожному з них. Є й такі, що лишились без роботи, бо їхні фірми вийшли з ринку.

 – Які твої функції тут?

Ми закриваємо медичні потреби Збройним Силам України, Територіальній обороні міста і добровольчим формуванням.

Чи не піддалась ти тому страху за дитину, чи не вивезла її в перші дні повномасштабного вторгнення?

Я – раціональна людина, яка в критичних ситуаціях здорово оцінює обстановку, тому ми нікуди не поїхали. Якби в нас були бойові дії, то я не залишила б дитину. Родичі, звісно, наполягали – вони ж «знають краще». Я впевнена, що в тилу економіка має працювати. Поки в нас є житло, вода та їжа – потрібно бути на місці.

Що дає тобі силу і натхнення щодня йти сюди?

Це наші хлопці і дівчата, що на передовій. Коли буває важко, я згадую того останнього воїна, який стоїть і перед ним колона танків, а ззаду нікого. Поки там стоять до перемоги ми як тил маємо стояти до перемоги тут.

Чи можеш поділитися моментами, що допомагають  триматись морально?

Щемливих моментів 50 на 50 з веселими. Дуже було зворушливо, коли літні люди приносили останнє з їхньої аптечки. Їм тяжко пояснити, що ті ліки вже як 30 років протерміновані, або, що на передовій від них користі нуль. Був у нас і дідусь, який завжди купував в аптеці щось свіже і корисне.

Сьогодні «ДАР» – це об’єднання людей, які стараються заради спільної перемоги.

Як сказав один наш волонтер: «Нема ні бідних, ні багатих, – зараз ми однакові і маємо викластись на всі сто задля нашої спільної перемоги». 

Ірина, 43 роки. Місто Рівне.

Завідувач сектором реклами та наукової роботи в РОУНБ.

Де тебе застала війна?

24 лютого мене війна в ліжку застала, як і більшість інших українців. Однак хочу зазначити, що це не війна, а продовження повномасштабного вторгнення на територію України, яке почалось ще в 2014 році.

25 лютого я потрапила в реанімацію з інфарктом, а вже через через 10 днів почала працювати з військовими як самостійний волонтер.

Що тебе мотивує?

Зараз мотивація – це любов до Батьківщини, війна, яку треба закінчити лише нашою перемогою.

Чи вірила, що війна перейде в повномасштабну?

Так, я вірила в це. Коли в іноземній пресі повідомляють ледь не прямим текстом: «Гей, українці, у вас наростання сил на кордоні!». Щоправда, про ракетні та авіа удари я й думати не могла. Не уявляла, що руйнування будуть в такому масштабі.

Чи не могла б поділитись позитивними моментами, які допомагають триматись морально в цей важкий час?

Кожен з нас зараз працює, кожен робить те, що вміє найкраще. Я навчилась сама бути волонтером, і вважаю, що волонтерити можуть одиниці. Є люди, які допоможуть одноразово, та вважають себе волонтерами. Волонтерство – це постійна допомога тим, хто цього потребує. Не лише під час війни, а й у мирний період. Волонтери завжди жертвують чимось важливим: стосунками в родині, роботою, власним здоров’ям і комфортом.

Ніна Заболотня, студентка-журналістка


Вас також може зацікавити:

Що ховає моя стіна? – «Квартирник в укритті» (ВІДЕО)

«Джура» – серце волонтерства на Тернопільщині

«Маріуполь – завдання життя» – як працюють волонтери

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *