Армагедон уже відбувся

Марія Матіос – одна з найвідоміших сучасних письменниць України. Певно, одна з найбільш вагомих особистостей в українському літературному просторі останніх літ. Вікіпедія підказує про незліченні регалії, премії та посади. І все це, власне, завдяки мистецькому таланту та унікальним творам письменниці.

Хоч “Солодку Дарусю” та “Націю” вже, з очевидних причин, охрестили її найсильнішими текстами (особливо потужними у плані впливу на читача), виокремлю її чи не найкоротший твір – “Армагедон уже відбувся”.

Цей прямолійний текст, який справедливо назвали “батогом для нації” – дзеркало реалій як 2011 року, так і сьогодення. Йдеться про відкриті гнійні гештальти пересічного українця, який прикрашається експресивною ментальністю та загальним емоційним фоном суспільства, майже не змінюючи свою сталість, після кількасот років перекидання всього з ніг на голову.

Події твору розгортається на західній Україні, історія будується навколо старого відлюдька, колишнього солдата червоної армії, приреченого на самотню смерть, – Івана Олексюка. Дочка-заробітчанка, сини , які руйнують рідний двір у пошуках скарбів померлого батька, абсолютне презирство, зароблене Олексюком ще за молодості – лише видимий план книги Матіос.

“Непогамовні навіжені з телевізора”, “чорні пастори і проповідники на стадіонах”, панотці, які ведуть служби якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють і чолом до підлоги б’ють під ту осанну” – на задньому плані.

Філософія гонитви за абстрактними “примарами” , коли “люди рахують гроші та не рахують свої дні” також віддзеркалює реальність.

 

Назва чітко стверджує, що апокаліпсис “вже відбувся”. Але у тексті Матіос постійно запитує “чи то вже кінець?”, а згодом ніби лишає крихту надії – “остаточного кінця світу не буде, поки бодай одна душа чинить опір”. І моральні вибори, які щодня супроводжують кожного з нас, сподівається авторка, і ми разом з нею, тільки відкладатимуть пророцтво майя.

Незліченні гештальти відображаються в старих людях, діти яких заробітчани. Їх батьки на своїх дітях відбивають все те, що не вийшло у них самих і руйнують життя та поняття опори в голові своїх чад. Б’ють по столу, ніжка якого поломана стільки ж років, скільки ці люди живуть, та вони її ніколи не ладитимуть (а свій запилений диплом про освіту покладуть у шухляду)…

По столу луплять, бо глянули  новини своїх улюблених каналів (прямий, 1+1, блоковані зікі) та щиро вірить, що абсолютно всі винні (перед ними, Господом Богом чи Крішною, чи колишньою жінкою…), усі, крім них самих.

Резюме: поки не перестанемо жаліти себе й не закриємо гештальти – будемо й далі кидатись у крайнощі: то в жар, то в холод та очікувати зловісний армагедон, який насправді ужє давно відбувається…

Влад Почебула, студент-журналіст

Світлини Анастасії Киричук

Відео Олександри Шараєвської

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *