«Ловлю себе на думці, що пишаюся своїми текстами, як дітьми», – журналістка Олена Лівіцька (ІНТЕРВ’Ю)

Коли я готувалася до інтерв’ю з Оленою Лівіцькою, то очікувала зустріти ділову жінку в класичному вбранні та портфелем в руках, яка під час розмови буде постійно зиркати на годинник чітко даючи мені знати, що часу в неї на мене не багато.

Однак мої хвилювання були марні. В людному кафе я зустріла жінку з щирою усмішкою і відчутним в голосі хвилюванням. За чашкою кави та жартами вона поділилася своєю історією. Історією про те, який шлях до журналістики пройшла, як і де бореться з творчим вигоранням і чого боїться у своїй професії.

Олено, як ви стали журналісткою?

Я не знаю, чи я хотіла бути журналісткою з дитинства. Думаю, що в мене завжди була якась допитливість і цікавість до всього. Я літо зазвичай проводила у бабусі в селі на Маневиччині. І вона виписувала газету «Голос України», тому що там багато сторінок і нею зручно розпалювати грубку. Від нудьги я її перечитувала від “А” до “Я”. Найцікавішим в цій газеті були анекдоти і якісь співчуття на останній сторінці. Тому, мабуть, ще з дитинства в мене був певний журналістський хист.

Під час навчання в школі дуже подобалась філологія й одного разу під час підготовки до обласного етапу олімпіади з української мови вчителі, які зі мною працювали, запитали мене, яку професію я описала б у творі. Для того, щоб твір був цікавим я обрала журналістику. Тоді вони засміялися і мені дуже запам’ятався цей смішок. Він, може, був не зі зла, але мені це запало в душу. Здалося, що вони не вірять в те, що звичайна школярка в змозі стати журналістом. Це був такий час, коли до журналістики дійсно була трохи складніша дорога, аніж зараз, як мені здається. Цим смішком в мені посіяли якесь зерно і я захотіла довести, що можу.

Кінець дев’яностих – це був складний період у фінансовому плані, але в мене була можливість поступити на факультет журналістики в Харкові за співбесідою. Я виграла конкурс в Малій академії наук, і ця співбесіда була в якості призу. Батьки відмовили, сказали, що це далеко, і взагалі, що Харків – місто наркоманів. Так я потрапила на факультет філології в Луцьку. Рідня сказала, що якщо захочу, то все одно стану журналістом. Після цього мені ще більше захотілося всім довести, що у мене вийде.

Я вступила на факультет україністики Волинського національного університету. Буквально через два тижні від початку навчання в аудиторію зайшов наш куратор Микола Романюк і запитав, чи може хтось з нас написати замітку в студентську газету про захід, який тоді відбувався. Я зголосилася написати й він її заніс в редакцію, а потім показав газету з моєю роботою. Написати може й не складно було, а от переступити поріг якоїсь редакції й принести свою роботу – це, мабуть, найскладніше. І ось те, що він показав дорогу до цієї студентської газети, теж, напевно, було таким поштовхом.

Ну а далі вже почалося. В ті часи на весь Луцьк було кілька газет, де можна було надрукувати свою заміточку, тоді їх так називали. Ось в такому колі я «плавала», окрім студентської газети.

Потім так склалися обставини, що я почала працювати в тій же районній газеті, до якої колись написала свій перший текст. Я думала, що в мене вийде працювати в районній газеті й паралельно навчатися в аспірантурі, а згодом працювати в університеті. В мене були вагання між науковою роботою і журналістикою. А коли спробувала, як це, що таке відрядження, ось ця  вся скрута з навчанням, іспитами, декрет, маленька дитина, заміж, то зрозуміла, що в журналістиці цікавіше, вільніше, менше різних умовностей і залежностей. Я зробила вибір на користь журналістики. Подумала, що якщо мені дійсно судилося потрапити в університет і там викладати, то я попрацюю, а потім вже повернусь в університет журналістом.

Ваші тексти легко впізнавані за своїм стилем і настроєм. Звідки у вас це вміння так по-доброму писати історії?

Оце добре бачення постійно мені заважає. Я намагаюся його втамувати, коли пишу про якусь політику. В подібні моменти не завжди доречно бути, образно кажучи, доброю, так? Тому є такий різний варіант Лівіцької, мені здається.

А це вміння писати, мабуть, від світогляду, від того, що я наситила свій внутрішній світ враженнями життєвими, почутими історіями, прочитаними текстами. Це щось особисте, яке є, яке моє, яке притаманне мені, думаю. Як на мене, то це вада мого характеру, тому що це дуже заважає в журналістиці. Мені здається, простіше, коли ти в міру нахабний, жорстокий, бо оця доброта, толерантність і тому подібне дуже часто заважає професії, і тоді більше перешкод доводиться долати для того, аби домогтися результатів.

Як боретеся з вигоранням, апатією до роботи?

Мені здається, це дуже притаманно нашій професії. Певною мірою це є в кожній професії, але ми постійно спілкуємося з великою кількістю людей, в центрі якихось подій та емоцій і це не проходить безслідно.

Я час від часу втікаю від цього туди, де немає людей і того буденного життя. Часто в село до родини, або їду в якусь подорож до іншого регіону України. Але від роботи утекти все одно не виходить, вона наче переслідує мене. І коли їдеш повз якусь Шепетівку, розглядаєш людей, вокзали, то вже подумки пишеш репортаж. В мене живуть родичі біля одного відомого ринку в Хмельницьку. Це був легендарний ринок в Україні на початку двохтисячних. І коли приїжджаю туди відпочивати, то ловлю себе на думці, що шукаю теми й докоряю сама собі, що замість відпочинку могла б щось з цього написати.

Я стараюся втікати туди, де немає моєї роботи. Важко виходить, але це дозволяє переключатися. Іноді я втікаю в книги. Ідеально, коли село, де тебе ніхто не знає, і ще й книжка, яка тобі до душі.

А так ти маєш бути у вирії подій, медіа всі моніторити й взагалі все знати й все бачити. В такі моменти просто не вистачає часу на книги. Тому, часом за щастя погортати ту книжку, яку тобі хочеться.

Що читаєте?

Зараз я дуже люблю читати художні репортажі. В Україні зараз сплеск різного чтива. Дуже класно, що почали виходити книги в жанрі художнього репортажу. Люблю читати книги видавництва «Човен». Це львівське видавництво, що спеціалізується на репортажах і на нон-фікшн літературі. Або ще книги колег-журналістів. Якщо не зачіпати художню літературу, то останнім часом мені дуже подобається, що багато наших колег-журналістів пішли в літературу. Паралельно читаючи цікаву тобі книгу, можна навчитися чогось нового. Тому я часто підглядаю якісь секрети в книжках.

Це Марічка Поплаускайте, журналістка, редакторка видання «Репортер», це землячка-волинянка Світлана Ославська, вона теж має дуже цікаву книжку, Олеся Яремчук – в неї є чудова книга «Наші інші». Коли я заходжу в книгарню, то одразу шукаю, що там цікавого є на тему художнього репортажу і там собі вже «плаваю».

До речі, а як народилась рубрика «Занесло в село»?

Вона народилась дуже банально. Ми починали працювати всією командою над сайтом «Волинь24» і наш редактор Юрій Ричук запропонував пошукати теми в селі й спробувати написати про це цікаво. Зараз, «як добрий день», надрукувати якийсь великий текст. Ми хотіли перевірити, чи будуть це читати. На той час, а це 2016 рік, наш читач надавав перевагу, в основному, новинам. Але наш експеримент пройшов вдало і ми зрозуміли, що цей формат має право на існування.

Ми одного разу з фотографом Павлом Березюком поїхали в село і спробували щось проекспериментувати. Я знала, що село бачу по своєму, по-іншому, я його відчуваю. І в результаті у нас вийшов доволі цікавий репортаж. Людям, в основному, лучанам, це сподобалося. Саме в той момент на сайті «Волинь 24»  народилася рубрика «Занесло в село». Проте потім ми практично усією командою перейшли працювати в інтернет-видання «Перший», де був трохи інший формат і ця рубрика їм не підійшла.

В якийсь момент я розуміла, що це мій світ, який я напрацювала, створила. Не хотілося його ось так залишати. І щоб ця тема не загинула ще на етапах брунькування, мої колеги Аліна Бекерук та Ірина Кабанова раптом запропонували створити сторінку у фейсбуці, вести цю рубрику там і насолоджуватися нею. Я створила. Моя сестра, яка малює, придумала мені логотип, а Ірина Кабанова зробила першу сторінку і заставку.

Так ця історія почалася. Потім я зрозуміла, що мені хочеться знаходити час на мандри, на пошуки цікавих тем, людей. І ось ця сторінка вже стала цілим проєктом. Зараз в нас є плани повернути рубрику «Занесло в село» на сайт «Перший».

Ви відкриті до експериментів. А чи є щось таке, чого боїтеся у своїй професії?

Я боюся, напевно, двох речей: що мене перестануть читати й що я буду нецікава. Я боюся якогось старіння, постійно бачу як навколо мене молодіє журналістика і шукаю собі якісь ніші. Але так стрімко летить час, що іноді розумієш, що не встигаєш.

За весь час я звикла бути в центрі якихось подій, кудись їздити, когось доганяти, від когось щось вимагати й уявити собі, що я буду робити десь в років 60, дуже складно. Я ще бачила, умовно кажучи, ту пострадянську журналістику, коли люди, які віддали все своє життя цій професії, після середнього віку відчували себе в ній спокійно. В них була державна, образно кажучи, робота, зарплата, і їм просто треба було сидіти в себе в редакціях і наставляти молодь. В мене теж була така наставниця, якій я дуже вдячна, вона багато досвіду мені передала.

Але десь в мені сидить така думка, що рано чи пізно треба буде зупинитися. Проте я ще не знаю, що я буду робити в той момент. Мені здається, що це буде такий відчай і розпач. Ось чого я боюсь, мабуть.

Задумувалися над написанням своєї книги?

У мене часто запитують і я постійно про це думаю. Можливо, я пасую перед якимось обставинами, бо така слабачка. Книги не пишуться просто так. Там складний процес, певні замовлення, домовленості й тому подібне. Звісно, можна написати книгу, заховати в шухляду, але кому вона буде потрібна?

Сподіваюся, що ці запитання, які я постійно чую, полетять десь в космос і все складеться так, що у мене вийде. Мені б дуже хотілося деякі свої історії викласти в формі книги, хоча б спробувати, або навмисне для якоїсь книги написати.

Я дуже люблю тему історії, але хотілося б подати її не так, як би це зробили фахові історики, а крізь призму життя людей, певних населених пунктів, громад, тобто історію їхніми очима.

Коли ти береш тему трагедії українсько-польських конфліктів 1943 року і дивишся на неї крізь призму життя однієї жінки, її хати й всього, що було довкола неї в той момент, то вимальовується зовсім інша картина. Дуже цікаво такі історії зшивати в окремі книги, особливо якщо вони стосуються твоєї батьківщини.

Але одного разу мені зустрілася така героїня, яка варта окремої книжки. Колись в Луцьку була історія про сутенерку. Її знав весь Луцьк. Звали її Неля, а її прізвисько Мама Чолі.  Я випадково дізналася, де вона проживає, і вирішила ризикнути з нею поспілкуватися. За плечима цієї жінки три терміни в тюрмі й різні злочини. Мені вдалося розговорити її та написати репортаж на сайт «Волинь 24» і це вилилось в наше довготривале спілкування. Минулого року вона померла.

Під час нашого спілкування я постійно думала, чому вона погодилась зробити своє життя публічним, вона ж знала, що я журналістка. Але я їй часто допомагала в побутових речах і постійно підтримувала спілкування. Вона, мабуть, шкодувала про своє прожите життя, і через те поділилася своєю історією зі мною. Мені весь час здається, що її життя точно вмістилося б в якусь книгу, а якщо це поєднати з аналізом життя Луцька на початку двохтисячних, і всього того, що навколо її сутенерського бізнесу відбувалося, то напевно, це теж було б цікаво.

Журналістика доволі конфліктна і неоднозначна. Чого ви соромитесь і чим пишаєтеся у своїй професії?

Можливо, кожен по-різному почуває себе в цій спеціальності. Але особисто для мене це така професія, де потрібно постійно долати свої комплекси. Мені здається, це і складно, і корисно. Тут неможливо тихенько займатися своєю справою, потрібно постійно з кимось комунікувати.

І здається, я ж його вже тривалий період переступаю, але все одно є ситуації, де я відчуваю якийсь такий певний «стоп» всередині. І я часом думаю, добре, що в мене така професія, постійно вчуся руйнувати в собі якісь комплекси, сором’язливість і таке різне. От ця професія вчить мене бути сміливою, комунікабельною… Я соромлюся іноді сама себе, тому що я довго думаю над тим, як зробити якийсь крок в професії.

Іноді ловлю себе на думці, що пишаюся своїми текстами як своїми дітьми. Випускаєш їх у світ і бачиш, як вони живуть, комусь подобаються, впливають на когось. От написав, і можливо він змінив чиюсь долю. Я пишаюся тим, що мені вдається робити їх автономними й щось ними змінювати.

Загалом пишаюсь тим, що мені вдалось пройти цей шлях, стати журналістом і ним лишатися. Досвід в мене чималенький і було багато можливостей перейти на якусь простішу роботу, але я дуже часто принципово робила вибір на користь журналістики й вважаю, що робила і роблю правильно. Багато моїх талановитих колег робили вибір на користь чогось іншого і реалізовувались в іншій царині. Мені хотілось лишатися тут і я це змогла зробити, обставини мене не перебороли.

Насамкінець розкажіть трохи професійних секретів. Як ви знаходите спільну мову з людьми, як викликаєте довіру? Можливо, можете дати пораду в цьому?

Часто кажуть, що когось розговорити складно і в мене це добре виходить. Мені здається, нічого складного в цьому немає. Будь-яке спілкування – це в принципі звичайна розмова, тому, мабуть, не варто будувати кордонів між героєм і журналістом, де потрібно поставити певну кількість зручних чи незручних питань. Це має бути звичайний діалог між двома людьми, такий, де ти в певний момент забуваєш, що береш інтерв’ю чи коментар. От коли тобі вдається вивести своє спілкування в рамках «людина і людина», от тоді, думаю, виходить цікавий матеріал.

Якщо говорити про якісь прийоми, то в серйозних темах, до прикладу, політки чи ділових новин, перед складними питаннями варто починати діалог з чогось простого. Зазвичай я прошу людину розказати про себе, хто вона і звідки й після того, як розмова вже налагодилась, починаю питати те, що мені потрібно.

Анна ПРИСЯЖНА, студентка-журналістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *