«Найліпша зброя журналіста – це публічність», – Сергій Штурхецький

Журналісти – неймовірно сміливі люди. Адже їхня професія є однією з найбільш ризикованих у світі. Кожен день вони стикаються із новою загрозою.

Ми поспілкувалися із журналістом, головою Комітету Незалежної медіа-профспілки України  – Сергієм Штурхецьким, який розповів про перешкоди діяльності журналістів, що трапляються в Україні, та як їм протистояти.

 Як ви можете оцінити стан правового регулювання діяльності масмедіа в Україні?

– Насамперед відзначу, що я – не юрист. Я можу лише орієнтуватисяч на те, що говорять медіа-юристи та на власну журналістську практику. Мабуть, окремі законодавчі норми застаріли, це ті, які не змінювалися років тридцять, та ті, що не могли передбачити ні онлайн-видань, ні соцмереж. Є і прориви – Закон «Про доступ  до публічної інформації»  був свого часу надзвичайно революційним.  Однак я би не зводив усе тільки до правового регулювання. Медійне законодавство в Україні не досить досконале, але й не таке вже й погане і навіть дає можливості журналісту дещо вільно себе почувати. Проблема у нашій країні основна не в правовій, а в правозастосовчій царині – в тому, як це законодавство виконується, як працюють суди тощо.

На вашу думку, зараз журналісти можуть почувати себе в безпеці?

– Я би нікому не радив (особливо – журналістам) почуватися в безпеці, бо це згубне відчуття. Звісно, я би не радив і вдаватися до параної, однак, погодьтеся, краще десь перестрахуватися, ніж потім отримати небажані для здоров’я і життя наслідки. До того ж, ми зараз говоримо все частіше про цифрові злочини проти журналістів, коли залазять в їхні приватні пошти, стежать за пересуванням тощо. Тобто навіть фізична безпека не означає безпеку всеосяжну, того, що завтра, наприклад, хтось не спробує дискредитувати журналіста чи журналістку. Тому потрібно бути готовими завжди. І трішки бути насторожі. Це – супутній ефект нашої професії.

Чи стикалися ви з порушенням прав журналістів, якщо так, то з якими саме?

– Майже щоденно в Україні трапляється інцидент, пов’язаний із перешкоджанням журналістській діяльності. Про це вказують моніторинги партнерських організацій. Не щодня, але декілька разів на місяць ми маємо тривожні дзвінки від членів профспілки з усієї України. В основному – це недопуск на якісь засідання, нерідкі погрози, бувають і випадки фізичної агресії.

– Ви – голова Комітету Незалежної  медіа-профспілки України, як ця організація допомагає журналістам у захисті їхніх прав та інтересів?

– Профспілка націлена, насамперед, на захисті трудових прав та інтересів. Тривалий час (і сьогодні) нам доводиться звертати увагу також і на захист свободи слова, бо якщо не буде цієї свободи, то і не буде ніякої професії журналіста. Ми діємо в межах законодавства про профспілки, не обходиться і без публічних акцій, пікетів, переговорів з органами влади, працедавців. Наші представники є в різноманітних консультативних органах при Президентові, Комітетах Верховної Ради України, наш представник є і в саморегулівному органі – Комісії з журналістської етики.

Велика частина нашої роботи непублічна, бо стосується проблем конкретних людей. Не завжди ця робота супроводжується феєричним успіхом. Ось до прикладу – один із останніх випадків, коли інвестор під час локдауну закрив редакцію, заборгувавши працівникам зарплатню за 2 місяці. Переговори провели, людям гроші повернули, щоправда, лише в розмірі «офіційної» зарплати. Тож журналісти ще раз отримали важливий урок, чому так небезпечно отримувати зарплатню «у конверті».

Ми працюємо також в царині надання правових консультацій, проводимо за підтримки Міжнародної Федерації журналістів тренінги із безпеки журналістської діяльності, адже не всі редакції забезпечують необхідними знаннями своїх працівників. Постійно діє безкоштовний прокат бронежилетів для журналістів, що відправляються в ООС. Бронежилети синього кольору, з написом «ПРЕСА», і це є теж вимогою безпеки.

Як ви вважаєте, яка вона свобода слова в Україні? Чому через неї досить часто страждають журналісти?

– Ще памֹ’ятаю у 2005-ому році ми якось ніби зітхнули з полегшенням. Адже ось, закінчився Майдан, переміг демократичний Президент, все налагоджується. І тоді ми зустрічалися з нашими закордонними колегами, які казали, що не все так просто. Їх слова виявилися пророчими, бо вже ці ж «демократи» почали наступ на свободу слова, тільки-но вмістившись у владні крісла.

У своєму виступі з парламентської трибуни під час слухань у листопаді 2019 року я навіть був змушений відзначити, що у сесійній залі ВРУ щось не так, місце якесь особливе, адже кожного скликання там з’являється ініціатива про обмеження свободи слова. Тому я ще раз згадую слова нашого французького колеги, який він сам сказав тоді у 2005 –ому: «Свобода слова – це не даність, її не дають. Ви будете мати стільки свободи слова, скільки її візьмете, скільки відвоюєте. І це – постійний процес». Так що розслаблятися не можна – ні на хвилину.

– Чи може журналіст самостійно захистити себе та свої права?

– Може, але самостійно це зробити важко. Тому найкраще захистити свої права – об’єднуватися у професійні спілки. Маючи підтримку організацій, ми можемо апелювати не тільки до національних, але і до міжнародних структур.

 Відомо, що залякування та погрози – це те,  з чим досить часто зустрічаються журналісти, як можна цьому протидіяти?

– По-перше, потрібно зберігати спокій. Якщо вам погрожуть, то у мене є хороша новина – вас ще не вбили і, швидше за все, вбити поки що не збираються. Переважна більшість погроз має на меті психологічний тиск. На жаль, коли задумують проти журналістів щось лихе, то не озвучують їм свої кримінальні задуми. По-друге, не можна нехтувати небезпекою. Обов’язково зверніться до правоохоронців, навіть якщо це погроза від анонімного акаунту в соцмережі. У нас був випадок, коли ми за допомогою поліції евакуювали журналістку з редакції пізно увечері після того, як їй прийшло повідомлення з погрозами через соцмережу, але не від анонімного акаунту, а від колишнього «силовика». По-третє, зверніться до своїх колег.

 – Щоб ви ще хотіли додати, про що ми не згадали?

– Найліпша зброя журналіста – це публічність, і найбільше, чого бояться «хоробрі» погрожувачі – це гласності.

Анна СКЛЯНЧУК, студентка-журналістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *