Краïна Оff

За волинськими лiсами i сапалаïвськими морями, далеко як перша зоря i близько як Далекий Схiд була собi краïна. I звалася вона Оф. I була ця краïна не для людей, а для iнших, багатших представникiв ссавецькоï вершини. Вона жила тими, хто мiг собi дозволити благородну доставку на власнiй каретi. Icтотами, у венознiй кровотечi яких тече небесна блакить благородних. Благороднi любили себе, вони знали цiну собi, цезарям, своïм жoнам, крем-супам, ягiдним смузi i дiточкам. I звiдси з’явилась ïхня непереборна сила оцiнювати все оком.

Оком мiряли вони чистоту поверхонь столiв i блиск натертих виделок, оком вцiляли вони в самооцiнку оточуючих i оком оцiнювали приставлених людей-пiдносiв з вишуканими наïдками.
Люди-пiдноси приносили, подавали, йшли геть й не заважали. Така вже у них робота.
Хто вони, люди-пiдноси? Люди- пiдноси бiднi, одинокi як недоторканий в Iндiï i витривалi, як караван верблюдiв. На своєму горбi вони тягнуть багато речей, несуть пуншi для королiвських персон i креветки для дам. Вони торгують обличчям, як продавчиня пакетами на касi в “Сiльпо”. I посмiхаються так довго, що вiд щиростi зводить щелепу.
Люди-пiдноси працюють, доки не сяде сонце, тому нестача вiтамiну D гостро впливає на ïхню шкiру, яку недоторканi ось уже 6 мiсяцiв приховують пiд маскою.

Людей-пiдносiв вдягають однаково, кажуть носити такi самi черевики i пiдписують, щоб блакитнокровим не доводилось думати :”А в кого ми це просили напiвтеплу напiвгазовану водичку з напiвхолодним лимоном?”

В краïнi Оф своï порядки. I наводять цi порядки недоторканi. Порядки на вулицi, всерединi, на столi i пiд столом, порядки в тумбах i головах. Вiдсутнiсть чистоти в цих мiсцях “пiдносам” пiдносять пiд самий нiс в разi невиконання. Так i живуть вони, лiтом облитi соком, зимою – шоколадним фонданом, а найчастiше – благородною слиною блакитнокрових дiтей.

Священна логiка князiвськоï кровi не може не дивувати. Це вона пiдказує логiчному благородному на запитання “Чай чи кава?” вiдповiдати просто “Так”. А якi “креативнi” прохання виринають з горлянки благородних, якi нiби ловлять сачком єдинорогiв в айфонах пiд час замовлення. “А можна, я дам вам свою жувачку? А у вас є такий, тiльки не такий? Що це ви нам принесли? А грязнi памперси можна вам дати? А чого у вас чупа-чупси не продають?”

Можна подумати, що благороднi жорстоко знущаються з людей-пiдносiв i просять ïх єдину зiрочку з туманного неба дiстати. Усе це жорстока нiсенiтниця. Хiба складно знайти дитину, яку чомусь загубили батьки? Чому не можна вбити осу, задушити шершня, перекрити дихальнi шляхи усiм комарам i вигнати з лiсу птахiв, що заголосно спiвають? Хiба це не обов’язки недоторканих, яким в життi, крiм Сонця нiчого вже не засвiтить? Чи, може, є щось зайве у тому, щоб взяти з рук благородних загорнутi в серветку нечистоти, якi ще зранку були чиïмось снiданком? Що складного в замiнi приборiв пiсля кожноï з’ïденоï ковбаски? I чому все так довго несуть? Благороднi неготовi до неготового. Ïм потрiбно все разом, але спочатку салат… I вино… I каву… I попiльничку. Зрозумiли? Головне, щоб усе разом.

У благородних своï заповiдi, якi людям-пiдносам не зрозумiти. Уся справа в безпросвiтнiй темнотi, цiлковитiй тьмi розуму, яка зрiвняється хiба що з тими дiрами, в якi заглядав Хокiнг, доки був ще живий. Заповiдi благородних походять вiд бажань та великоï, непереборноï, жагучоï любовi до самих себе. Оскiльки Мойсей так i не побачив Ханаану, благороднi, якi вижили, забрали в нього скрижалi i придумали своï закони. Суворi, як дiдове обличчя на дев’яте травня. Ось деякi з них: ” шануй мене, бо я прийшов”, “не бреши, я знаю, воно вже готове”, “вбий комара, i вбий мошку”, “я є благородний, i не має тобi бути iнших благородних, навiть якщо обслуговуєш 8 столiв”, “посмiхайся сину власника твого, як самому собi”.
Цi закони благороднi пiдняли на висоту своєï самооцiнки, тож нiхто з недоторканих ïх нiколи не бачив. Люди-пiдноси вiрили в них, як у Дiда Мороза в дитинствi. Краïна Оф обпiкала ïхнi спiтнiлi лоби влiтку, i обдувала капроновi ноги зимою, вiтер колихав осiннє листя на зонтах, якi треба

було помити, а весною за дверима постiйно сидiла повiнь благородних. Так i жили люди-пiдноси, тихенько виконуючи свою роботу. I тiльки зрiдка з неба долинали згуки далекого “Менi…дєвушка, ви забули?” “Я…я…я…”

Марія ЮНОША, студентка-журналістка

карикатура: Херлуф Бiдструп

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *