Фейлетон «Моя хата скраю – нічого не знаю»

 Як Свобода Слова допомогла вигнати з країни політичну олігархію.

Далеко-далеко, десь у підніж‘ї гір українських Карпат, знаходилась страшна й бездонна тюрма. Її побудували люди власноруч, не знаючи, що копають яму самим собі. Туди потрапляло те, що було корисне для народу, але заважало багатьом довгоруким корупціонерам.

 Серед людських моральних чеснот, що були в цій в‘язниці, десь далеко в кутку сиділа Свобода Слова. Із того часу, як вона була замкнута, усі публічні висловлювання підпорядковувались тільки тим довгоруким корупціонерам, а іншим доводилось просто мовчати, або ж танцювати під їхню дудку.

 Більше за всіх сумувала за Свободою Слова – Журналістика. Їй доводилось нелегко жити у світі хабарів і цензури. Коли терпіння закінчилось, вона відправила своїх найкращих журналістів, які мусили боротися за свободу думок та висловлювань.

 Найбільші ледацюги у Верховній Раді не дуже зраділи цьому, адже доведеться щось робити, а не «валяти дурня» на шкіряних кріслах. І почали вони ховати все своє «добро», що накрали за цей час. Напевноще ніхто так швидко не отримував розкішні будинки, люксові авто, та рахунки у швейцарських банках, як отримали жінки і діти цих довгоруких ледацюг, після того, як їх почали розсекречувати борці за свободу.  Після цього вони давали інтерв‘ю, де такі бідні й нещасні, хотіли бути ближчими до народу із своєю малесенькою квартиркою на краю міста, «моя хата скраю, нічого не знаю». Звичайно, вже їм ніхто не повірив.

 Люди зібрались разом і спільними зусиллями вигнала ледарів із своєї країни. Деякі очевидці розповідали, як ці довгорукі почали підійматись із своїх золотих унітазів і втікати щонайдалі, запхавши у штани останні мільярди.
 Так і відродилась незалежна і вільна країна.

 

Анастасія Чуйко, студетка-журналістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *