Людина, яка репрезентує світові Білорусь

Світлана Олександрівна Алексієвич – українська та білоруська російськомовна письменниця й публіцистка. Народилася в Станіславі (нині Івано-Франківську) в сім’ї сільських учителів. Батько – білорус, мати – українка. Дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області.

Це відома письменниця, творчість якої нерозривно пов’язана з найбільш гострими соціальними та політичними питаннями сучасності. При цьому всі книги Світлани Алексієвич так чи так присвячуються суспільним проблемам Східної Європи. Завдяки високій історичній достовірності та детально підготовленим дослідженням, проведеним авторкою перед написанням кожного нового твору, її роботи послужили основою для декількох важливих документальних фільмів. Купити книги Світлани Алексієвич варто всім поціновувачам правдивої документальної хроніки, у якій переважають не голі цифри та факти, а емоційні історії очевидців описуваних подій.

Правдива творчість Світлани Алексієвич

Письменниця ніколи не планувала підігравати владі або фліртувати з читачем, тому всі твори Світлани Алексієвич вирізняються правдивістю та гостротою. Це далеко не романтичні чи оптимістичні книги. Насправді – це реалістична, гостра, а часом, навіть жорстока правда, яка за часів Радянського Союзу суворо ігнорувалась. Перша робота письменниці «У війни не жіноче ім’я» була написана ще 1983 року та практично повністю складалася з історій жінок, які брали участь у Другій світовій війні. Але публікація твору була затримана цензурою на декілька років. Ще більше критики зазнала друга робота – «Останні свідки». Головними героями в ній стали діти, що потрапили у вир війни та мимоволі опинилися її прямими заручниками. 1989 року письменниця закінчила книгу «Цинкові хлопчики», основна ідея якої – припинення злочинної війни в Афганістані. Тисячі смертей по обидва боки стали наслідком кількох сухих рішень, прийнятих у вищих ешелонах влади. Звичайно, така публікація викликала справжній скандал, потік жорстокої критики та звинувачень у наклепі, хоча складається твір в основному з інтерв’ю з колишніми учасниками війни та їх батьками. Серед інших важливих творів Світлани Алексієвич варто виділити «Зачаровані смертю», «Час секонд хенд» і «Чорнобильська молитва».

Про теми

Я 30 з чимось років писала історію “червоної утопії”, “червоної людини”. Я її так називаю, і в мене була “головна велич задуму”, як казав Бродський, я хотіла створити енциклопедію “червоного життя”. Таких людей, напевно, ніколи не буде, на такому величезному просторі такого жахливого експерименту. І страшного, і в чомусь – чудового. Я йшла слідом за історією по головних її точках. І це п’ять книг: Друга світова війна, діти і жінки, потім війна колоніальна – “Цинкові хлопчики”, потім “Чорнобильська молитва” – зовсім інша війна, і вже розпад цієї “червоної імперії”. Ось ці п’ять книг. Так що теми – це головні точки цього життя, яке ми нещодавно жили та називалося воно соціалізмом.

Про нові ідеї

У мене є ще дві ідеї, але вони такі метафізичні. Соціальний проєкт, мій особистий, закінчено. Тому що, все що я могла сказати про людину, про те, як змінюється зло… це я все сказала. Писати про чеченську війну або про те, що у вас відбувається – немає сенсу, бо я нічого нового не скажу. Але у мене є нові книги. Перша – про кохання: чоловіки та жінки розповідають свої історії. Це конкретні історії. І друга – про старість, проблему століття, і смерть – як людина йде… Мене цікавлять уже екзистенційні речі. Соціальні відповіді я всі для себе знайшла.

 

Про книгу “Час секонд-хенд”

Ця книга в першому варіанті видавалася років десять тому, називалася “Зачаровані смертю”, коли розвалювався Союз і було багато самогубств. І по-моєму, історій десять я зробила в першому варіанті. Я спробувала тему. А потім минуло ще десять років, і я зрозуміла, що буде завершальна книга мого циклу “Червона людина”, вона називатиметься “Час секонд-хенд. Кінець червоної людини”. Усе життя наше повне історій самогубств. Особливо в 90-ті роки. Ми мало не на першому місці в цьому, тому що для багатьох людей зруйнувався світ. Я не брала до уваги самогубства через любов, через сварки з дівчиною. Я брала історію, коли людина втратила світ. Через це хотіла показати чорну магію цієї “червоної ідеї”. Історій там багато, я по-своєму кожну з них люблю.

Там є історія, яка, може, зрозуміла українцям. Це історія… як в Чечню посилали всіх. Якщо пам’ятаєте, з міліції теж відправляли за списком: сьогодні з цієї області, завтра – з тієї, і це ось – з Рязанської області. Там поїхала дівчина-міліціонер і від усього, що вона там побачила – покінчила з життям. Видно, не просто вбивати на чужій території. Що таке військовий на чужій території – це банда. Це кажуть вони, що їдуть “заради великих ідеалів”. Коли вони приїжджають на місце – бачать, що приїхали в банду. Це відразу гроші, збагачення, обман, зрада, знищення людського. Там мама цієї дівчини має типаж такої великої, красивої жінки. Цікаво, як вона ось про це розповідає, і як влада поводиться з людиною… Точно так само, як зараз російська влада нічого не каже тим росіянам, яких вбивають біля Донецька, яких обманним шляхом посилають, спочатку обіцяють платити, потім не платять. Звісно, люди деякі їдуть через ідеї. Але багато хто – відверто за грошима, і сам зізнається в цьому. Ось ця історія дуже страшна. Там є й історія ГУЛАГу, коли дочка й мати сиділи в ГУЛАГу, тобто дівчинка народилася там і її виховали так, що вона вважала, що її мама – ворог, а вона любить Сталіна. Все це матерія того, як обробляється людина.

Про “бандерівців”, які врятували життя

Я все своє дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області. Коли їхала сюди, мене одна жінка-професор запитала: “Як ти можеш до цих бандерівців їхати?”. Я кажу, що знаю бандерівців, вона дивується. Кажу, що ці бандерівці врятували мені життя. Коли мені було більше рочку, ми жили в Івано-Франківську, тоді нічого не продавали радянським офіцерам. Батька, він – льотчик, товариші якимось чином вкинули через стіни у жіночий монастир. Він прийшов до настоятельки, став перед нею на коліна і сказав: “Ти можеш зі мною все, що хочеш, зробити, але врятуй мою дитину!”. Ну і розповів, що я вмираю від рахіту (це 50-ті роки). Вона сказала, щоб дружина приходила та кожен день вона буде отримувати півлітра козячого молока. Так що бандерівці врятували мені життя.

Звичайно, я пам’ятаю, що дуже важко жили батьки. Батько ж був військовим, потім довго сільським учителем. Я пам’ятаю запах волосся, пилу, ці долини. Бабусю пам’ятаю дуже красиву, із прекрасним голосом, як хату білили, як хліб пекли. Це дуже сильно пам’ятаю. Я завжди кажу, що пишаюся, що в мене українська кров.

Реакція читачів і критиків

Хоча Світлана Алексієвич отримала грандіозну популярність в Японії, Німеччині, США, Франції та багатьох інших розвинених країнах світу, на пострадянському просторі її твори не завжди сприймають позитивно. Документальна література не терпить брехні, а правда, як показують відгуки про книжки Світлани Алексієвич, подобається далеко не всім. Авторку часто критикують за надмірну зухвалість, пацифізм і натуралізм. За те, що її гола правда не враховує геополітичних нюансів та інтересів країни. Разом із тим на форумах можна прочитати й чимало вдячних і позитивних коментарів, присвячених автору. Не можна не визнати літературний талант письменниці, про який говорять хоча б численні нагороди, серед яких Нобелівська премія з літератури, Національна премія критики США, премія Гердера (Німеччина) і Орден Мистецтва і літератури (Франція).

У ПОШУКАХ ВІЧНОЇ ЛЮДИНИ

Я довго шукала жанр, який би відповідав тому, як я бачу світ. Тому, як влаштоване моє око, моє вухо … Пробувала себе ….

І вибрала жанр людських голосів … Свої книги я виглядаю та вислуховую на вулицях. За вікном. У них реальні люди розповідають про головні події свого часу: війну, розвал соціалістичної імперії, Чорнобиль… А всі разом вони залишають у слові – історію країни, спільну історію. Стару та нову. А кожен – історію своєї маленької людської долі.

Сьогодні, коли світ і людина стали такими багатоликими та документ у мистецтві стає все цікавішим, без нього неможливо уявити повну картину нашого світу. Він наближає нас до реальності, він схоплює та залишає оригінали минулого й того, що відбувається. Більше 20 років працюючи з документальним матеріалом, написавши п’ять книг, я весь час переконуюсь і повторюю: мистецтво багато про що в людині не підозрює, не здогадується, і тоді це непізнане зникає безслідно.

Але я не пишу суху голу історію факту, події, я пишу історію почуттів. Можна ще назвати це – пропущеною історією. Що людина думала, розуміла і запам’ятовувала під час події? У що вірила або не вірила, які у неї були ілюзії, надії, страхи? Що зрозуміла про себе і про світ… Це те, що неможливо уявити, придумати, у всякому разі в такій кількості достовірних деталей і подробиць. Ми швидко забуваємо, які ми були десять, двадцять чи п’ятдесят років тому. А іноді соромимося, або самі вже не віримо, що так воно з нами і було. Мистецтво може збрехати, а документ не обманює… Хоча документ – це теж чиясь воля, чиясь пристрасть. Але я складаю світ своїх книг із тисяч голосів, доль, шматочків нашого побуту й буття. Кожну свою книгу я пишу чотири-сім років, зустрічаюсь і розмовляю, записую 500-700 людей. Моя хроніка охоплює десятки поколінь. Вона починається з розповідей людей, які пам’ятали революції, пройшли війни, сталінські табори, і йде до наших днів – майже 100 років. Історія душі – російської душі. Або, точніше, російсько-радянської душі. Історія великої та страшної Утопії – комунізму, ідея якого не вмерла остаточно не тільки в Росії, але й у всьому світі. І я хотіла залишити розповіді самих її свідків і учасників.

Моя хроніка триває. Я йду за часом, за своїми героями …

Людина змінюється. Наш світ змінюється. Хроніка триває …

Роман ЛОЦМАНОВ, студент-журналіст

Окрему інформацію та світлину взято з офіційного сайту Світлани Алексієвич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *