Військова журналістика та гендер

Якщо заглибитися в історію, то особливості роботи жінок-журналісток під час збройних конфліктів стали предметом дослідження лише наприкінці 1990-х років. Західні дослідники зосереджуються на таких питаннях, як вплив війни на залучення жінок до журналістської роботи, доступ жінок до ресурсів і джерел порівняно з чоловіками-журналістами та відмінності у матеріалах із лінії фронту, написаних жінками і чоловіками.
Дж. Браундмієр досліджує історію залучення жінок до журналістської роботи протягом Другої світової війни і зазначає, що роботодавці принципово не наймали жінок-журналісток, тому що вони «не вміють ставити правильні запитання», у них «брак уяви» і вони не зможуть роздобути специфічну інформацію. Редактори газет вважали, що жінки «недостатньо розумні», щоб писати про війну, тому їм краще сидіти вдома та писати про красу. Надто емоційні, імпульсивні, нестримані.

Н. Колдвел зазначає, що під час проходження обов’язкової акредитації у міністерстві оборони жінки-кореспондентки наштовхувалися на заборони й труднощі, не притаманні чоловікам. Наприклад, журналісткам дозволяли перебувати лише у тих зонах конфлікту, де працювали так звані «жіночі сервіси», такі як Червоний Хрест або медсестринські бригади. Також жінкам забороняли перебувати у зонах активних бойових дій. Крім того, кожну кореспондентку в обов’язковому порядку супроводжував офіцер, який виконував функції особистого охоронця та стежив за тим, щоб вона не потрапила у заборонені зони.

Для жінок-журналісток існувало обмеження у транспорті – вони не могли використовувати літак для переміщення у зонах конфліктів. Тож для жінок-журналісток це була подвійна війна – проти ворога і проти системи. Німецька дослідниця Р. Фройліх розглядала відмінності у матеріалах із лінії фронту, написаних чоловіками та жінками. Предметом її роботи стали репортажі в німецьких щоденних виданнях протягом лютого-березня 1998 р. Зокрема вона зазначає, що публікації жінок, де наявні персоналізація і концентрація на історіях конкретних людей, допомагають зрозуміти аудиторії та суть агресора і суть жертви – на відміну від матеріалів, підготовлених чоловіками-журналістами, де все узагальнено. Р. Фройліх наголошує, що в суспільстві існує уявлення про чоловіка як про активного учасника війни. Так само логічним для нашого сприйняття є те, що жінка найчастіше виступає проти будь-яких воєнних конфліктів чи насильницьких протистоянь. Жінка завжди прагне миру й у той же час є жертвою конфлікту. Таким чином, теми війни та насилля для жінок – це теми табу. Від конфліктів жінка може лише страждати, а от бути активним суб’єктом, наприклад військовою кореспонденткою, не може, особливо якщо мова йде про висвітлення подібних конфліктів для широкої аудиторії.

Можна прослідкувати, що чоловіки дають своїм публікаціям більш узагальнені заголовки, натомість жінки концентруються на особистих історіях героїв своїх матеріалів та часто виносять їхні цитати у заголовки, тим самим надаючи їм емоційного забарвлення («Обов’язково повернусь до хлопців, я обіцяв», «Більшість бійців завжди тримає гранату для себе…»). Тобто, жінки прагнуть розчулити читача, а чоловіки мають за мету інформувати свою аудиторію. Та все ж таки у всіх мають бути однакові права на висвітлення матеріалів; на збір та обробку інформації; доступ до джерел та документів; право перебувати на подіях.

Жінки-журналістки пишуть про соціальні проблеми військових та переселенців, розповідають історії бійців, які потребують коштів на лікування, висвітлюють особливості волонтерської допомоги, труднощів для переселенців та специфіки психологічної реабілітації для військових. Переважає жанр інтерв’ю, можна прочитати статті і замітки.

Чоловіки-журналісти зосереджують свою увагу на аналізі подій у зоні АТО, заявах Путіна, діяльності українських військових. Надають перевагу аналітичним жанрам.

Щодо відмінностей у використанні мовних конструкцій журналістами та журналістками, то найчастіше відмінності виражені саме в лексиці. Журналістки частіше вживають на позначення військовослужбовців слова побратим, доброволець, хлопці, товариші, менше зосереджені на образі ворога – слова бойовик, найманці, терористи, сепаратисти, ворог.

Чоловіки частіше зосереджуються на конструюванні образу ворога й чіткому поділі на своїх та чужих – слова бойовик, найманець, терорист, сепаратист, ворог.

У публікаціях чоловіків присутній аналіз політики Кремля чи проста констатація дій РФ на сході України та порушення Москвою всіх можливих міжнародних угод. На противагу цьому жінки зосереджують свою увагу на проблемах і труднощах, які спричинила війна для мирного населення.
Я вважаю, що жінки давно почали руйнувати стереотипи про свою ніжну особистість. Це ніяк не заважає їм стояти зі зброєю, щоб обороняти Україну поряд з іншими. То чому ж жінка не може бути хорошою журналісткою, яка пише нічим не гірші інформативні та цікаві матеріали про війну? Чоловіки, як і дівчата, бувають емоційними, імпульсивними. Тому жінка може бути (і є) сильною духом та тілом. Жінку вважають берегинею свого дому. Вона зробить усе, щоб вберегти своїх дітей від небезпеки.

Отже, жінки-журналістки та чоловіки-журналісти по-різному висвітлюють проблемні питання збройного конфлікту на сході України. Так, у жіночих матеріалах проявляється тенденція до емоційності, зосереджується увага на особистих історіях та наявна емоційно забарвлена лексика. На противагу їм – чоловіки зосереджені на аналізі ситуації, конструюванні образу ворога, чіткому поділі на «свій-чужий», вживають спеціалізовану військову лексику.

Вікторія Торчило, студентка-журналістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *