Цікава пунктуація

До одного з важливих розділів мовознавчої науки належить пунктуація ‒ розділ мовознавства, який вивчає систему розділових знаків і способи їх уживання; система розділових знаків, призначена для членування мовленнєвого потоку на письмі та фіксування його синтаксичних, смислових або інтонаційних особливостей. Але чи відомо Вам, що від початку писемності давні греки писали свої тексти без будь-яких розділових знаків, не розрізняючи великих та малих літер. Таке письмо було дуже важко сприймати. Шукати початок і кінець речень було справжнім випробуванням стійкості та наполегливості читача. Змінив ситуацію у 3 століття до нашої ери мешканець еллінської Александрії, бібліотекар Аристофан Візантійський. Політики Риму та Грецію повинні були бездоганно опанувати ораторське мистецтво, щоб переконливо спілкуватися з електоратом. Промови готували заздалегідь, дуже важко було прочитати незнайомий текст із першого разу, адже нелегко зрозуміти безперервний потік тексту. Виправив цю ситуацію Аристофан, який вперше почав використовувати знак наголосу, а також виділив три знаки: крапка вгорі (після закінченої думки), крапка посередині (вказувала на паузу) і крапка внизу рядка (незакінчена думка).

Найвідоміший римський оратор Цицерон стверджував, що кінець речення «має визначатися не паузою мовця, щоби перехопити повітря, і не позначкою переписувача, а ритмом самого тексту».

Згодом цю систему застосовували в грецькій писемності. Вона була доповнена Алкуїном, який уже використовував перетинку в поєднанні з однією чи двома крапками (тобто ; або ˙,˙), знак оклику (!) та знак питання (відмінний від нашої традиційної форми). Давня система Аристофана ґрунтувалася лише на одному пунктуаційному знакові – крапці, а система, запропонована Алкуїном, мала сполучення крапки з перетинкою.

Пізніше у грецькій системі також зафіксовано: крапку внизу, посередині або вгорі рядка (. . .), інколи двокрапку (:), але в значенні крапки або крапки з комою. У стародавніх слов’янських рукописах трапляється крапка і різні її сполучення, а також хрест. Кому, яка поширена у греків із ІХ ст., у східних слов’ян до ХІV ст. не вживали. Як бачимо, головним розділовим знаком була крапка, яку ставили там, де мала бути пауза, але часто її ставили безпідставно, майже після кожного слова. Пізніше з’являється кома й двокрапка, однак вживались ці знаки в тому самому значенні, що й крапка.

У грамотах ХІV ст. спостерігаємо, що текст поділений не на слова, а на більші текстові відрізки за допомогою розділових знаків, зокрема, одинарної крапки, вертикальної і горизонтальної риски, кількох крапок, різної форми крючків. Крапку правомірно можна вважати універсальним знаком, оскільки вона – єдиний розділовий знак у багатьох грамотах.

Із зародженням книгодрукування (ХVІ ст.) розпочинається упорядкування системи розділових знаків, в Європі воно пов’язане з іменем Альда Мануція, який використовував уже чотири розділові знаки, а саме: двокрапку, крапку, дужки, знак питання.

Розширену і доповнену систему розділових знаків фіксуємо в «Граматиках» Івана Ужевича, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Деякі розділові знаки мали різні назви у граматиках, наприклад, у „Граматиці” Мелетія Смотрицького мають іншу назву, ніж у Лаврентія Зизанія, замість двосрочїε – двоточїε, замість подстолїѧ – вопроснаѧ, замість съєдинитεл(ъ)наѧ – єдинитнаѧ.

На думку І. Огієнка, аж до ХІХ ст. пунктуаційна система не мала впорядкованості. Кожна книжка мала свою власну систему розділових знаків.

Як бачимо, нелегким був шлях формування нашої сучасної пунктуаційної системи.

Наталія ПРИХОДЬКО, кандидат філологічних наук, старший викладач, старший лаборант кафедри історії та культури української мови

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *