Насилля існує доти, доки про нього мовчать

Ми живемо в культурі зґвалтування. Якщо не оточити себе потрібною інформацію, не відкинути стереотипи, якщо самому не відчути домагання, то харасмент та зґвалтування може сприйматися як норма. Це проблема нашого суспільства.

Харасмент – це форма дискримінації, яка включає будь-яку небажану та настирливу фізичну і словесну поведінку, що ображає або принижує людину або порушує недоторканність її приватного життя. Іншими словами, харасмент (переслідування) складається з повторюваних і наполегливих дій по відношенню до людини, щоб мучити її, знецінювати і підривати її авторитет в очах інших, засмучувати або провокувати реакцію.

Культура зґвалтування – соціологічна концепція про середовище, в якому зґвалтування є поширеним і нормалізованим. У результаті:
⦁ немає достовірної інформації про кількість жертв;
⦁ суспільство звинувачує потерпілих і виправдовує насильників;
⦁ кількість покараних за злочини мізерна;

Вище перераховане провокує нові насилля.

Згідно результатам опитувань, проведених ВОЗ, кожна третя жінка (35 %) протягом свого життя переживає фізичне або сексуальне насилля. У більшості випадків насилля трапляється зі сторони інтимного партнера.
За даними U-Report УКРАЇНА, серед тих, хто стикався з сексуальним насиллям, 40,1 % стверджують, що мали досвід примусу до фізичної близькості; 27,3 % – стикалися з погрозами; 25,8 % – зі словесними образами сексуального характеру.
Щодо того, хто ж все-таки здійснював акти сексуального насильства – 65,8% незнайомі люди і 28,6% друзі, знайомі і родичі.
В Україні до правоохоронних органів із заявою про сексуальні домагання звертаються лише 6% жінок.

 

Чому так відбувається?
Дуже часто потерпілі не звертаються до поліції через поширений віктимлеймінг, соціальну стигматизацію, слатшеймінг.
Можливо, ви думаєте, що з цим жодного разу не стикались. Думаю, це не так.
Віктимблеймінг (англ. victim blaming) – звинувачення жертви у тому, що сталось.
Ще як я навчалась у школі, мене не хотіли випускати ввечері гуляти. Інколи це супроводжувалось такою реплікою: «Ти розум маєш? Уже 11 вечора, нічого не видно на вулиці». На сусідній вулиці жив хлопець, який дуже хуліганив. Мене і сестру ним лякали. Мовляв, ще рік-два і від нього треба буде ховатись.
Переїхала у інше місто. Подібні розмови по телефону: «Ти ж там ввечері нікуди не виходиш? У клуби не ходиш? Хтозна, хто лазить по тих вулицях. Ще по голові дадуть і посунуть десь за поворот».
Моя сестра хотіла піти на свою першу шкільну дискотеку. Мене попросити піти за нею і дивитись. «Ті ж хлопці зараз нап’ються, треба дивитись, щоб біди ніякої не було».

Ще декілька правил у моїй поведінці і я навіть не знаю, коли вони встигли вкорінитись:
⦁ боюсь навіть подумати про те, щоб випити алкоголю у малознайомій компанії, де є хлопці;
⦁ якщо одягаю спідницю чи шорти, перепитую у подруг, а чи не занадто вони короткі;
⦁ йду по узбіччі дороги і поряд починає зупинятись машина… Мені хочеться відразу кинути геолокацію комусь у повідомлення.

Тато і хлопець пропонують мені купити газовий балончик і не ходити ввечері парками. Мені часто здається, що я параноїчка. І це найбільше злить, тому що я сама починаю себе звинувачувати у тому, що боюсь.
Я працюю у кав’ярні. До нас часто заходить один чоловік, його називають «другом кав’ярні». Він просто приходить час від часу, майже всі його люблять. Для нього норма і для багатьох навколо НОРМА, коли він починає робити зауваження щодо твоїх струнких ніг і сідниць у лосинах. Всі сміються, коли він підморгуючи, запрошує до себе додому: «Ну що там, прибереш у мене, я в боргу не залишусь». Нічого страшного не бачать у тому, коли він підстрибує, щоб заглянути, який на тобі сьогодні бюстгалтер.

Якось я йшла пізно ввечері додому після роботи. Підходила до квартири і помітила, що він їде за мною на велосипеді. «Аааа, ось де ти живеш». Зі сміхом покружляв навколо мене і поїхав далі. Я тоді не могла зрозуміти, де моє серце, бо здалось, що в якийсь момент воно просто вискочило з мене.
Дівчат ніби й стараються оберегти від можливих жахливих ситуацій, але й мимоволі перекладають на них відповідальність за те, що може статись.

Подивимось на це не у темі сексуального насильства? Якщо у вас зникнуть навушники/телефон з карману в автобусі, у вас з’явиться думка про те, чому ви не застебнули його? Друзі та батьки теж швидше за все будуть казати, що у цьому ваша вина. Це і є віктимблеймінг.
З одного боку, я це все розумію. Знаю, що жінка, яку зґвалтували, ні в чому не винна. Але я не впевнена, що в школі хлопцям кажуть, що смикати за косички чи жартівливо шльопати по сідницях не повинно бути нормою. У майбутньому це легко може перерости у сексуальну об’єктивацію чи маніпуляції. І мені теж страшно за свою сестру. Я їй можу сказати, щоб вона не одягала коротку спідницю і не пила алкоголю. Важко уявити, як би я казала якомусь підлітку, що ґвалтувати не можна, це ж ніби очевидно.

Очевидно чи ні, але знову ж таки – кожна третя жінка стикається з сексуальним насиллям.
Соціальна стигматизація – застосування стигми, негативне виокремлення суспільством індивіда за якоюсь ознакою.
Стигма – властивість, на підставі якої формується негативний стереотип. У нашому випадку потерпілу можуть звинувачувати у зґвалтуванні, наголошуючи на тому, що якщо так сталось, значить вона спровокувала це.

Нерідко жертви сексуального насильства відчувають себе «брудними». І бояться, що так про них думатимуть інші, якщо дізнаються. Вони не зверталась до поліції саме через розголос проблеми. У результаті винуватці залишаються непокараними і, можливо, навіть не усвідомлюють, що вони накоїли.

Слатшеймінг – це критика та осуд дівчат за їхню поведінку, вигляд та сексуальну активність.
Найбільша проблема слатшеймінгу у тому, що в суспільстві досі живе ідея про те, що сексуальність жінок їм не належить (це викликає у свою чергу звинувачення жертви: «Сама винна, нащо ти так відверто одягалась»). Якщо з вами хтось хоче познайомитись, а ви проти, то зазвичай після слів «у мене є хлопець» від вас точно відійдуть. Бо у такому випадку, ви вже комусь належите.

Я неодноразово чула, як дівчат називали шльондрами через зміну хлопця, коротку спідницю, занадто яскравий макіяж, відверту світлину в Instagram. Не завжди це були чоловіки.
Є ще такий «пунктик» в суспільстві. Жінок критикують за їхній зовнішній вигляд, поведінку, стиль життя, вірячи у те, що «мене це омине, бо я не ходжу у клуби, не завантажую інтимні фото, не сідаю до незнайомців у машину. Я НЕ ТАКА, ЯК ВОНИ».
Це настільки не смішно, що в мене опускаються руки. Суспільство нездорове. Скільки часу та зусиль ще потрібно, щоб воно стало толерантним і відкрило очі всім тих, хто думає, що якщо дівчина сказала «НІ», то її ще можна вмовити.

Ніколи не звинувачуйте тих, хто пережив зґвалтування. Не смійтесь, коли подруга каже, що їй підсвистували з автомобіля і не кажіть, що це просто жарти.
Насилляо існує доти, доки про нього мовчать. Тому прийшов час говорити!

Джерело: Pinterest
Якщо ви стикались з сексуальним домаганням, стали жертвою зґвалтування, можете звернутись у центр «Ла Страда-Україна». Це громадська правозахисна організація, яка з 1997 року працює в напрямку протидії торгівлі людьми, домашньому насильству й порушенням прав дитини, ліквідації всіх форм дискримінації, забезпечення гендерної рівності.
У центрі працює всеукраїнська цілодобова «гаряча лінія». Телефонуйте 0 800 500 335 або 116 123 (з мобільного).

Софія МІЩУК, студентка-журналістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *