Коли писати боляче: що таке робота зі складними темами

Дев’ять тем, виписаних у стовпчик. Навпроти двох стоять позначки, маркуючи їх як таких, що вже стали текстами. Всі дев’ять певною мірою про смерть. Але ті дві з позначками тепер і про перемоги. Правда, про хороше там лише експлейнери типу “матеріал переможниці всеукраїнського…”. А ще те, що ми нарешті вчимося обережно торкатися ран і розповідати те, про що ще наші батьки у своїй більшості мовчали б.

Біль, що повинен стати історією

Про те, що історії можуть боліти, я дізналася ще у школі. Пам’ятаю, як вчителька пояснювала нам, семирічним, що таке Голодомор. Вона розповідала про сім’ю, в якій від голоду помер батько, лишивши дружину і двох малих дітей. Пам’ятаю момент, де діти стояли біля столу й дивилися на чоловіків, які щойно поховали їхнього батьки й доїдали останні залишки їжі в їхньому домі, що ними їм віддячила новоспечена вдова. Просто стояли і дивились, не в змозі думати про щось ще окрім голоду.

Від почутого мені було так боляче, що я точно мала б сидіти за партою бліда. Але я була не в змозі заплакати. Тому що є біль, який вимагає не сліз. Є біль, який вимагає стати історією.

Але ж якою жорсткою мені тоді здалася моя вчителька. Я не могла зрозуміти, навіщо вона це говорить і чому робить боляче. Я відчувала таку безпорадність, що якби мені тоді сказали, що через десяток років і сама свідомо почну розповідати болючі історії, моя дитяча психіка, мабуть, сказала б: “Окей, але давайте без мене”.

Не слухай тих, кому болить найдужче

Я займаюсь журналістськими розслідуваннями. І пишу про корупцію, тож п’ять днів на тиждень з дев’ятої до шостої живу в різних реєстрах – серед цифр, прізвищ і зв’язків. Це займає більшість часу, якщо ти розслідувач/ка. Ще жменьку часу забирають розмови з умовними ображеними і умовними поганцями. Журналісти мають слухати всіх. Проте нікому не мають вірити на слово.

Коли у грудні 2019-го я потрапила на Всеукраїнську конференцію журналістів-розслідувачів, мені запам’ятався один із закордонних спікерів. Він розповідав про журналістку, чий репортаж про дівчинку, яка осиротіла під час котроїсь із війн, прославив її чи не на весь світ. Дівчинка отримала поранення, коли у її будинок влучив снаряд і, перебуваючи в лікарні, розповіла журналістці, як все відбувалось і як під завалами померли її рідні. Та зробила матеріал. Складний та болючий. І стала відомою.

Минули роки. Вона вирішила поговорити зі своєю героїнею знову і дізнатися, як склалося її життя. Приїхавши у вже післявоєнне містечко, вона відшукала ту дівчинку, яка встигла стати жінкою і виявила, що насправді члени її сім’ї живі. І що тоді поранення здобула лише ця дитина, що будучи ображеною за свій біль, просто захотіла, щоб їй співчували більше.

Журналістка зробила матеріал і про це. А після його виходу звільнилася за власним бажанням і заявила, що після такого вже ніколи не повернеться у медіа.

І не плач, допоки не поставиш крапку

На початку я писала про свої дев’ять тем, дві з яких вже набули свого текстового тіла. Колись я виписала на окремому аркуші ідеї для матеріалів, які були б такими собі резервуарами з тією дозою болю, яка потрібна, щоб почати дивитись на окремі проблеми інакше.

Обидва матеріали, які я вже написала, перемогли на всеукраїнському конкурсі правозахисної тематики для студентів-журналістів.

Перший я присвятила останнім тижням життя своєї прабабусі, яка необхідну їй допомогу так і не отримала. І всім людям, останні дні яких були не днями життя, а днями болючого помирання. “А скільки ще таких, як вона, чиї історії просто нікому розповісти і тим паче нікому вислухати?”, – писала я про свою покійну прабабусю з чітким усвідомленням, що мої сльози не дадуть нічого. Проте сльози тих, хто це прочитає, допоможуть їм зробити необхідні для розвитку окремих цінностей висновки.

Другий матеріал я писала про аборти. І він про тих, чию вагітність різні жорстокі фактори зробили небажаною. Про тих, кому суспільство і закони забороняють розпоряджатись власним тілом. І про тих, хто вирішив, що не дати дитині життя, яке не стане гідним, буде гуманніше, ніж дати його.

Навіщо нам такі тексти? Щоб черпати звідкись чужий біль. Свого болю достатньо лише для сліз. Але для змін нам потрібно ще й “вирощувати” чуйність. Тож треба писати далі. Це завше лишатиметься направду важливо.

Марія Смик, студентка-видавчиня

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *