Не такий страшний циган, як його малюють

«Якщо ми не будемо допомагати один одному, що тоді буде?»

«Тьотю, дай гривню» – звертається до мене мале хлопченя ромської національності. Попри холод, воно одягнене в легеньку курточку, та й то діряву. Звичайно, я дістаю ту гривню і простягаю йому, а він щось мугикає собі під ніс і йде далі. Не знаю чому, але я продовжую дивитись, як він підходить до людей, які чекають на свій автобус, кривляється, коли йому відмовляють, і тихенько дякує, коли отримує свою дорогоцінну гривню.

Згадую, як нещодавно біля Старого ринку спілкувалась із ромами, які скуповують та перепродають горіхи, часник та гарбузове насіння. «Так, у нас чесна праця» – відповідають вони на моє запитання про їхній спосіб заробітку. «Що ти брешеш?» – з усмішкою вигукує молодий хлопчина з їхньої компанії. – Хто зараз взагалі заробляє чесно? Ніхто». Я усміхаюсь і подумки з ними погоджуюсь. «Взагалі, цигани такий народ… Як не мацнуть україночку, то не заспокояться» – намагаються вони пожартувати. «А ви мені сподобались, сходім на каву» – пропонує мені «найстарший брат». Серед цього потоку реплік ловлю на собі дивний погляд жінки-циганки і розумію, що, вочевидь, це його дружина. «Напевне, краще я піду» – подумала я і чимскоріше перебігла дорогу. Та й спішити мені було куди. Треба було ще застати на автостанції ромів, щоб попросити у них гривню. Так-так, не дивуйтеся, це такий журналістський експеримент.

Я була майже стовідсотково впевнена, що роми гривню не дадуть. Але я помилилася. Чи то через те, що я підходила до ромів-чоловіків, чи то просто мені пощастило, але гривню мені все ж таки давали. «Якщо ми не будемо допомагати один одному, що тоді буде?» – риторично запитує мене молодий симпатичний ром. Я повертаю йому його ж золоту гривню, та він заперечно хитає головою і каже: «Нехай тобі буде на щастя від цигана». Що ж, довелось сховати в гаманець і носити як талісман. А знаєте, і справді допомагає.

Я щотижня їжджу додому і зустрічаю їх, смаглявих та розкутих, біля віконця каси. «Допоможіть, у мене мала дитина», «Дай пару копійок», «Не пошкодуй для бідних людей»… Я намагаюсь не звертати на них увагу, та у мене випадково падає монета, яку мені дали на решту. І той момент, коли жінка-циганка обережно підняла ту копійчину і простягнула мені, досі не виходить з голови.

У людей є звичка узагальнювати або ж (по-науковому) визначати «характер» нації: якщо англієць, то стриманий, якщо американець, то нахабний, якщо українець, то гостинний, якщо ром, то злодій. Невже кілька людей можуть презентувати цілу націю? Це ж просто смішно. Сумно усвідомлювати, що сьогодні ми загрузли в стереотипах. Досі я так сильно не переймалась цією думкою, але коли майже щодня, проходячи повз автостанцію, бачиш зневажливі погляди людей на ромів, розумієш, наскільки ми обмежені. Так, можливо, вони показують себе не з найкращої сторони, принаймні ті, які просять милостиню на автостанції, але якщо насправді проблема в нас самих? У тому, що ми просто заздримо їхній волелюбності та безпосередності? Думаю, у цьому є частка правди…

Ельміра САФАРОВА, магістр журналістики

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *