Я І КАФЕДРА: Аліса в Кафедраллі (пригоди і буття)

Зв’язок мій із кафедрою почався тоді, коли Марія Василівна Моклиця запросила мене до аспірантури. Це було дивно :), несподівано :), приголомшливо :), але й спокусливо :). До сьогодні не розумію за що таке сталося. І то, ніде правди діти, не я одна цього не розумію. Але от сталося і так уже є.

Тоді ж я ні сном, ні духом навіть у найхимерніших снах не бачила себе в університеті. Взагалі я ніде ще не бачила ясних перспектив, а жила у своїх химерно-переплетених світах, думках, образах, не думаючи про те, що буде завтра, ким буду завтра. Жила одним днем, насолоджувалася тим, що давав світ. Не тільки мій, внутрішній, а й світ зовнішній, реальний, на який мусово було хоч час од часу реагувати 👀. І от саме із того, далекого мені світу, з його таємничих сфер та відділів і надійшов згаданий сигнал. Сигнал, який, із властивою мені примхливістю, я воліла не помічати. Однак…
Однак це виявилося покликом професії, життя, долі чи як такі речі прийнято називати. Цього разу поклик долі набрав голосу Марії Василівни, людини, яка має просто гіпнотичний дар переконувати. А я, як слухняне боже створіння, вчорашня студентка, не могла йому протистояти. Та й, як тепер розумію, підсвідомо не хотіла… Отак і вирішилася моя викладацька і наукова доля – без мене і… зі мною.
Через навчання в аспірантурі, а згодом і успішний дисертаційний захист, я і отримала шанс втрапити у «святая святих», а саме на мою улюблену кафедру теорії літератури та зарубіжної літератури. І ніякими епітетами, метафорами та гіперболами не опишеш мої бентегу, розгубленість і навіть побоювання, коли я опинилася в колі своїх колишніх викладачів. Чи мали підстави ці мої стани, чи справдились мої побоювання? Хтозна. Іноді думається мені, що так, а іноді – не думається…
Та все найцікавіше було далі. Бо далі як закрутилося, завертілося :), закарпатилося :), засвітязилося :)…таке відчуття, що я знаю всіх цих людей, починаючи ще з палеоліту… Зараз нас дванадцять, як дванадцять місяців. Хтось мінливо-непостійний як вересень, хтось холодно-стриманий як грудень, хтось висяйнуватий як липень, а хтось грайливий як березень.
Із чим у мене асоціюється кафедра сьогодні? Передовсім із текстами: світом-текстом та книгою-текстом, які ми разом читаємо, обговорюємо, пізнаємо, інтерпретуємо, проживаємо…
А ще наше життя – це постійне підкорення різних гірських (приміром, карпатських) і наукових (приміром, конференційних) вершин. Такою, до прикладу, стала закордонна мандрівка до Кракова, Праги, Мюнхена і мальовничих Альп. Мета цього вояжу, безперечно, наукова – конференційна (але не тільки). А ще це регулярні поїздки до театрів Львова та Рівного (мета – пізнавальна, естетична, гедоністична), виїзні засідання кафедри на лоно природи, цікавезні презентації, зустрічі, інтелектуальні розмови й дискусії на кафедрі, у бусах, у мандрівках…
Отож ми живемо, «ростемо» у всіх сенсах, читаємо, дискутуємо, творимо і витворюємо. Це кафедра викладачів, але не тільки викладачів. Бо кожен – це яскрава індивідуальність зі своїми талантами. Бо кожен – це Особистість, кожен – це непрочитана Книга, кожен – це недописана Книга…:)
І читати нам, і писати… І читати нас, і чекати…

Олена КИЦАН, доцентка кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *