Чи часто вам доводилося бачити янгола? Яким він був? Чи говорив він щось? Чи розуміли ви його мову?

Очевидно, герої оповідання Ґабріеля Ґарсія Маркеса були розчаровані таким досвідом. Ні зцілень, ні див. Яка користь з цього старого? Одягнений він як жебрак, череп його лисий, рот беззубий, крила обскубані та брудні.

Мету подружжя, яке знайшло старого, він здійснює. Кожен відвідувач імпровізованого «зоопарку» повинен заплатити, аби пройти до курника та подивитися на цю істоту. Так вони і заробляють на ньому, аж допоки у село не приїздить справжній цирк з дівчинкою-павуком. Чи була воно цікавішою за янгола? Ні. Просто вхід до неї був дешевшим. Та і вона могла їм розповісти історію свого майже кафківського «Перевтілення» цілком зрозумілою їм мовою. А чи розуміли люди мову старигана? Ні. А чи намагались вони її зрозуміти? Так чи інакше, а все ж господарі уже встигли зібрати гроші на будівництво двоповерхового будинку, а що ще їм потрібно?

Отець Гонзаго звертався до старого латиною, але той нею не володів. Яскраво постає питання церкви та віри – формальність (свічки біля курника, латина, спроби нагодувати кристалами камфори) переважає над реальним осмисленням речей. Люди не готові були сприйняти високі істини. А Гонзаго не був готовий втратити свою парафію та владу, тому й заперечував старигана.

Початок твору повертає нас до легендарної історії про знищення світу та людства потопом. Дощ не вщухав ось уже три дні, були затоплені людські подвір’я, а краби так і заважали смородом. Поверхня моря відображає небо, два космічних начала злиті воєдино. Маленькі краби, яких щоразу відрами викидають змучені жителі села, – це крихітні потуги людської душі, яка хоче вірити у диво, у щось вище. Їх щоразу відкидають назад земні бажання та буденні спокуси. Краби знову опиняються у морі.

Селяни забивають ґратами вікна, щоб ніякий янгол більше до них не потрапив. Вони закривають щільніше свої серця та душі. Вони не хочуть пускати туди щось вище, не хочуть переоцінювати свої сталі переконання та мислення. Вони не хочуть розуміти старигана, якою б мовою він не говорив.

А стариган таки відновлюється. Істота, яка стала жертвою людського страху перед невідомим, воскресає феніксом із попелу та покидає це місце, цих людей. Бо вони справді живуть без крил, без вищої мети, без «себе». Вони звикли до обивательського існування.

А чи має людина право жити безкрило?

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *