Далека планета самотності: роздуми про старість у перформансі Сашка Брами (коментарі)

З п’ятниці театральний Луцьк продовжує дивувати своїх мешканців і тішить їх виставами у найбільш неочікуваних локаціях. Цьогоріч найвищим та, без сумніву, найбільш ефектним місцем для проведення дійства став дах шестиповерхівки біля Залізничного вокзалу. Жодні слова не зможуть передати того піднесення (в усіх значеннях цього слова), яке відбулося з глядачами на перформансі «Осінь на Плутоні».

«Про будинок для людей похилого віку не часто ставлять вистави. На даху висотки, при заході сонця – як символічно, правда! І при холодному вітрові – теж символічно! Спершу може навіть здатися, що ви справді потрапили на Плутон. Астронавтом у світлодіодному костюмі… До тями приводять глядачі, які з кавою, обірваними розмовами і дітьми розсідаються по кріслах та просто долі на застелені картонки.

Ось воно, починається… Дійство справді захоплює, якийсь шквал емоцій налітає разом із осіннім вітром, змушує тремтіти і вслухатися. А репліки тут незвичні, хаотичні – це аудіозаписи: то з геріатричного пансіонату, спогади і розповіді дідусів і бабусь, то дитячі, то молодих людей, які кажуть, як хотіли би зустріти старість і як (!!) померти. Тоді згадуєш про дітей «у залі», що вони? Не слухають, зорі рахують, от і добре, не задумуються значить…

Бо врешті так і має бути, так закладено «освоїти» цю тему – кожному у свій час. І перформанс, попри все, зовсім не гнітить, а тільки розмотує у твоїй голові щораз більше думок про себе, світ і далеку планету самотності під назвою Плутон.»

Олена Кошелюк, доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки

«Другий день від «Мандрівного вішака» завершився виставою «Осінь на Плутоні», створеною на перетині документального та лялькового театру, танцювально-перформативних практик та просторового аудіо-дизайну. Не дивлячись на деяке похолодання, публіка заворожено стежила за грою акторів-ляльок чи ляльок-акторів. Знаково, що вистава відбувалася на даху – так близько до нічного неба, зірок і повного місяця. Глядачів ніби перемістили у темний і холодний простір планети Плутон. Це вистава про вічні цінності, про зв’язок поколінь (подекуди обірваний), про старих людей, які стали в’язнями своєї пам’яті, самотності та власного болю. Кожен із глядачів мав змогу подивитися в очі старості як такій, задуматися над власним життям і його проминанням. Ляльки виглядали як живі, в їхніх очах бриніли сльози, а записи голосів реальних мешканців геріатричного пансіонату проймали до душі. Такі вистави підіймають важливі екзистенційні питання. Але чи кожен із нас знає, якою має бути відповідь? Чи готові ми до старості, смерті? І яка планета прихистить наші душі?..»

Олена Кицан, доцент кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури

«Вечірнє місто плавно змінювало свої обриси з теплих кольорів сонця на магічні, нічні мотиви. У цей час проект Сашка Брами забрав лучан у подорож до космосу…Але головна тема була більш приземлена, та не менш важлива. Приглушено почали лунати голоси ляльок: одна говорила про далеку молодість і ще більш далекий Владивосток, інша про дітей, образи яких також залишилися в далечині, ще одна постійно наспівувала пісні, а потім запитувала де вона…Після цього запитання у горлі непомітно з’явився клубок. Після відповіді на нього непомітно капали сльози.

Йшлося про геріатричний пансіонат і про тих, хто залишився там доживати свої дні. На одному даху пліч-о-пліч зійшлися самотність, старість і смерть. Таке тріо змусило публіку переосмислити своє ставлення до них, дало змогу розставити по поличках життєві цінності.

Холодний вітер блукав дахом, а його відвідувачі відчули себе на Плутоні. І ця подорож стала визначною та важливою для кожного. А потім пролунав дитячий голос – він говорив про щастя. І нам усім стало тепліше. І щасливіше.»

Юлія Ройко, студентка-видавчиня

«Космонавт, мерехтіння вогнів, музика, що лунає тільки в твоїй голові та бездоганний сюжет. Так я можу описати дійство, на якому мені пощастило бути присутньою вчора. Я лише другий рік буваю на виставах Мандрівного вішака, але з точністю можу сказати, що ці люди рвуть всі шаблони класичного театру. Не хочу описувати те, що я вчора побачила, бо вважаю, що це треба дивитись без спойлерів. Можу сказати лише те, що сам сюжет надзвичайно актуальний для будь-якої людини мого віку. Ти заглиблюєшся в такий світ, яким раніше не дуже цікавився, бо вважав, що це ще далеко і точно поки тебе не стосується. Вже після перегляду зрозуміла, що це набагато ближче ніж я думала. Стало моторошно. Моментами було страшно і в якийсь момент я не зчулась як з очей полились маленькі струйки. Загалом ця вистава залишила неоднозначні запитання до самого себе. Думаю, що таку емоційну встряску варто переживати щоразу, коли блукаєш»

Аліна Сорочук, студентка

«Голова паморочилася не лише від висоти але й від гри акторів львівського театру. Проблема що порушувалася була справді хвилюючою і близкьою усім нам тому дійство спостерігалося на одному диханні. І так, все було на висоті»

Ярослав Петровський, студент

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *