Марія Моклиця. Думки навздогін: навіщо філологи у світі, де планета – це велика шахівниця, а гравці на ній – влада і гроші?

Навіщо філологи у світі, де планета – це велика шахівниця, а гравці на ній – влада і гроші?

Хто має гроші, військову силу чи простеньку атомну бомбу, той у грі. Під ногами серйозних гравців бовтаються, просять жалісно милостиню країни третього світу, а гравці, знай собі, човпуться за більший шмат Сили. Не-гравці – це території з надрами, сировиною, рабською силою. Великим гравцям не байдуже, кому належать третьосортні. Проблема в тому, що нині і третьосортні, надивившись, як живуть сильні, і собі хочуть урвати якихось благ, не завжди погоджуються віддати сировину чи задарма працювати. Тож є з ними трохи мороки.

Насправді проблема не в бідності (тобто слабосиллі). Проблема в наших оманах. Чим далі, тим певніше правдива реальність зникає з нашого поля зору. Незалежно від того, хто скільки часу віддає Інтернету, соціальним мережам, ми все глибше укорінюємо своє життя у хисткому віртуальному світі.

Ми віримо у власну добропорядність, правдивість / справедливість, розум, ми загалом навчились малювати самі для себе втішні картини свого внутрішнього світу. Єдине, що псує цю віру, – недосконалий зовнішній світ, який підсовує нам різні капості, щось вимагає, щось відбирає, головне – нічого не дає у відповідь на наші щирі помисли. А ми ж варті більшого… Вимагаймо більшого! Чим я гірший від нього?

Дай, дай, дай! – линуть звідусюди розлючені голоси. Вимога знизу (від народних мас) – догори (де сидить влада).
Мені як мамі і бабусі це нагадує стійкий дитячий лемент: дай, хочу, дай, не хочу, дай-дай… Невідомо що, щось, аби лиш підтвердити: світ обертається навколо мене, мені служить. Мама-тато відповідальні, діти ниють і вередують, якщо чогось брак. Поки діти є дітьми, нічого дивного. Діти зрештою стануть дорослими. От лише біда в тому, що дорослішання не настає разом з роками, зростом, м’язами і дорослими потребами. Можна бути роками і на вигляд дорослим, а психічно – дитиною. Нереалізовані, проблемні, ліниві, агресивні, заздрісні люди особливо голосно волають до влади: «Дай!». Навіть дитині батько не завжди дає те, чого вона вимагає… А дорослий, здається, має і сам здогадуватися: даремно ж нічого не дає навіть щедрий Бог. Треба заслужити, щось зробити, щось вкласти, віддати, взяти відповідальність і дотримати слова, поставити ціль і дійти до неї, кинути виклик і докласти зусиль для перемоги.

Біда в оманах. Ми не спроможні адекватно оцінити себе і навколишній світ. Чим більше знань у доступі, тим глибше ми грузнемо в ілюзійному світі, світі навіяної віри: у власну добропорядність, … (перелік вище і може доповнюватись) і злочинність світу.

У тенетах двоколірного світу ми з вами борсаємось.

Не існує абстрактного світу. Це наша уява силиться щось узагальнити й об’єктивувати. Головна, правдива, визначальна, доступна тощо, словом, єдина реальність, з якою кожен має справу – це я сам для себе, всередині себе і мої стосунки з людьми поруч. І от якраз цю головну реальність людина тотально ігнорує.

Людина – єдина істота, створена (чи запрограмована) для самопізнання. Пізнай себе – відоме гасло древніх – для більшості завжди мало сенс «пізнай людину». Узагальнену, абстрактну (Іншу) людину пізнав – ніби й себе знаєш (я такий/не такий, як вони). Насправді людина, виявляючись у різний спосіб вчинками і соціальними ролями, лише створює ілюзію пізнаваності. Дурить усіх, дурить себе. Як її пізнаєш?

Але вернімось до світової шахівниці. Прогрес все-таки є: танки і бомби ніби трохи підупали в ціні. Моральні норми втручаються, заважають все частіше. Хижаки мусять опановувати правила пристойної гри, маскуватись добропорядністю. На місце брутальної кривавої війни приходить гібридна війна, головною зброєю стають не бомби, а маніпулятивні технології.
Мистецтво задурювання всіх всіма і кожного кожним набирає небачених розмахів.

А що ж це за могутні і таємничі технології? Політтехнології, відомі тепер всім, – лише маленька частина айсберга. На озброєнні у КГБ завжди були найновіші ідеї світової науки. Тут Союз безумовно був «впєрєді планєти всєй».

У ходу вирази: когось закодувати, загіпнотизувати, одурманити, підсадити на…, звести з… Безліч людей стає жертвами маніпуляцій. Чи існує спосіб протистояти вторгненню зовнішнього світу у внутрішній світ з метою його підкорити і використати з ницою метою?

Рецепт простий і складний водночас: треба знати. Треба знати, які існують способи втручання і, відповідно, захисту від нього. Вторгнення ворога на мою житлову територію – катастрофа, але ми знаємо, чому, що, як і захищаємось. Значно гірше, коли ворог без мого відома вторгається на ще більш суверенну територію – у мій внутрішній світ.

Усі маніпуляції здійснюються словами. Захиститись від вторгнення можна теж лише словами. Не йдеться про чаклунські формули, ні. На віртуальному полі битви слова – це кулі. Мистецтвом такого бою здавна володіли поети. Недарма ж усі вони – наперед вороги будь-якої тоталітарної системи. Не тому, що хочуть критикувати чи викривати систему, а тому, що слово – таки зброя. Буквально! Поети і вожді завжди це знали.

Мені вдалося викрити одну маніпуляцію. Як «русскій мір» володіє нашими мізками й досі, – вражає. Звісно, це царина слів, або ж філології. Мушу про це розповісти докладніше, але наступного разу.

Марія Моклиця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *