Марія Моклиця. Думки навздогін: філологію жени в двері, а вона вікном вернеться

Філологію жени в двері, а вона вікном вернеться… Який клубок заплутаних запитань не потягнеш за ниточку – в центрі виявиш якесь слівце.

У Верховній Раді зареєстрований закон про заборону лихослів’я. Зініціювала його Ольга Богомолець, людина, відома в Україні багатьма талантами і досягненнями. Щоправда, не в галузі філології, отож відразу викликала підозри: чого це раптом медик, російськомовна киянка, переймається чистотою української мови? Мабуть, піар перед виборами, не інакше. Тим паче, що міністр охорони здоров’я Уляна Супрун (твердий опонент Ольги Богомолець, щоб не сказати інакше) зі знанням справи (медичної) одразу запевнила громадян, що лихослів’я корисне для здоров’я, бо допомагає позбутися зайвої напруги. Полеміка, особливо реакція інтернет-спільноти, здалася мені дуже показовою. Наштовхує на роздуми з далекосяжними висновками.

Дуже спокусливий рецепт від міністра: обматюкай першого-стрічного, легше стане. Бо тільки так це працює. В іншому випадку можна у відповідь те саме почути, а то й по пиці отримати: яка ж тоді полегша? Я до того, що викидання негативу через лихослів’я – ознака безкультур’я, а то й кримінальних нахилів. Є аморальні люди, яким на здоров’я йде будь-яка капость чи підлість, завдана ближньому. Заради міцного здоров’я плювати на мораль? Втім, це омана. Таке скидання негативу насправді дає дуже короткочасну полегшу. Лихослів’я – симптом, а не спосіб терапії.

Переконана: у проєкту Ольги Богомолець знайдеться чимало прихильників, але вони сором’язливо мовчатимуть. Де ж пак! Найкрутіші інтелектуали змагаються у дотепах, а «просунуті» журналісти сплескують руками чи беруться за голову (це вже хто як виражає обурення): що, знову заборона?! Цензура радянських часів? А хто буде цензором? Хто визначатиме, які саме слова треба вилучити? Кого саме вилучати? Може, всю сучасну українську літературу одразу й гамузом скасуємо? На чолі з Лесем Подерев’янським?! (Кумиром просунутих інтелектуалів, неперевершеним Магістром лихослів’я – підказую тим, хто раптом з іншого світу).

Насамперед спала на думку інша, дотична історія, яка майнула в інформаційному просторі майже непоміченою: Googl вилучив мільйон (а може й мільярд: запам’ятала, що цифра, як на мене, якась космічна) акаунтів, які спеціалізувалися на виробництві фейків. Уявляєте? Є така вельми успішна й запитана професія – фейки виробляти… Брехня досягла таких розмахів, що стала загрозою самій інформаційній системі. Система мусила якось захищатись. Тобто, вводити заборони.
А ще недавно з’явилась інформація про заборону деякими країнами пластикових пакетів. Така невинна, зручна у використанні річ, а довелося забороняти. Коли в океані утворюються гігантські пластикові острови, коли шлунки здохлих риб наповнені пластиком, – доводиться забороняти.

Культура – це заборони. Звісно, їх буває забагато. Звісно, деякі режими ними зловживають. Тоді свободолюбці гинуть на барикадах. Батьки, які будують виховання дітей на суцільних заборонах, не досягнуть чогось доброго. Але батьки, які нічого не забороняють, будуть покарані значно швидше і більше.

Є біблійні заборони (не вбий/не вкради), чинні й необхідні завжди, є заборони, спровоковані ситуацією, є вимушені, є осмислені, є спонтанні: за ходом історії культура визначає пріоритети.

Без заборон людська спільнота швидко деградує до первісного дикунства і самознищення. Треба постійно шукати баланс між свободою, яка дозволяє людині вільно розвиватися і реалізувати творчий потенціал, і суспільною доцільністю, яка забороняє індивіду те, що шкодить спільноті. Між дозволом і забороною знаходиться безліч речей (наркотичні засоби, алкоголь, паління, азартні ігри, секс-послуги, тощо), на які вільна людина нібито має право: якщо користь менша від шкоди, доводиться забороняти.

Коли зникла радянська цензура, перше, що надолужила українська література, – це вживання матюків. Ковток свободи, авжеж. Табу познімали з усіх на світі тем. Далі це стало ознакою хорошого тону, згодом – модою, ще далі – звичною мовою. Українська, як виявилось, так само, як російська, чи не на третину з матюків складається… Раптом серед крутих постмодерністів з’явилося купа захисників старого-доброго реалізму: мовляв, є в житті, є в літературі… Панове реалісти! Ще не всі території загиджені і засмічені! Трапляються оази. Вони як, по-вашому, заздалегідь не годяться для реалістичного зображення?

Свобода слова і безбережне вживання лихослів’я – різні речі. Дуже вигідно підмінити ці поняття або підвести під один знаменник. Свобода одного автоматично обмежується правом іншого.

Як бути з такими, як я? Де наше право не чути (не читати) лихослів’я? Чиє право важить більше?

Насправді зовсім не випадково матюки поширилися в українському просторі за часів незалежності: це результат ментального впливу. Спосіб зсередини знищити ще щось питомо українське. Утім, це окрема тема, до наступного разу.

Марія Моклиця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *