Талант — це здатність робити те, чому нас ніхто не вчив

Як відомо, на факультеті філології та журналістики навчаються не лише розумні і здібні, а й дуже талановиті та цікаві студенти. Хто ж приховує від нас свої таланти?

Ельміра Сафарова, студентка 5-го курсу: «У школі я ненавиділа писати. Серйозно. Я кілька слів докупи зв’язати не могла. І досі мені ввижається та триклята бджілка, яка мене осоромила перед усіма однокласниками. Не пам’ятаю, на яку тему нам сказали написати твір, але явно не про бджілку. Згодом учителька на весь клас прочитала моє творіння (ну, не моє) і сказала, що я безсовісно списала до кожнісінької дрібнички. Хотілося крізь землю провалитися.

Пройшли роки, я закохалася (з ким не буває). І тут уже мене понесло… Звідкілясь узялася муза, і я почала римувати. Затягнулося це в мене до 2 курсу в університеті. У школі замість творів я почала писати вірші, вчителька дивилася на мене закоханими очима і дуже раділа. Та що там, я й сама не могла натішитися своїм талантом. Тому, хлопче, дякую тобі.

Сьогодні «писати» – це моя найбільша насолода. Мені навіть здається, що коли я виплесну на папір щось наболіле, воно проходить. І я дуже дякую тим, хто пише мені, що в мене є здібності до створення хороших текстів. Це круто, коли те, що ти робиш із задоволенням, знаходить відгук у чужих серцях. Я щаслива від цього, чорт забирай!»

У твоїх сутулих плечах я бачу залишки дитячих мрій,

Біля твого-мого дому я знаходжу запах сирого щастя.

Якщо раптом я повернусь невчасно чи,мо’, не у тій порі,

Нехай все ж таки,як колись, пахнуть твої зап’ястя.

 

Нехай із фіранки лунає запах свіжоспечених пирогів,

Нехай очі повняться теплотою морських глибин,

Я лиш благатиму в Господа, щоб кожен ранок Він

Обіймав сяйвом міріади твоїх сивин.

 

Щоб усі болі тікали у шпаринки затрюхнявілих дощок,

Щоб уста усміхались так, як ангели уві сні…

Нехай твої стомлені плечі закутує хустинка в горошок…

Якщо я повернусь невчасно чи,мо’, не о тій порі…

Марія Смик, студентка 3-го курсу: «Перший вірш я написала в першому класі. Це був текст на чотири рядки про гігієну і “бідненьких нечепурненьких”. Я ним дуже пишалась. Наповнені більш дорослим змістом тексти я почала писати, коли стала підлітком. Це був спосіб не лишати всередині все те, що мене турбувало. Чи надихало мене щось? Складно сказати, це були просто імпульси, яким я піддавалась. Зараз я не пишу вірші, хоча дуже люблю читати чиюсь поезію. Можливо, колись я повернусь до цього, але сьогодні мені хочеться говорити прозою. І вже не про особисте».

Дешева кава, дороге вино і запах диму спозаранку.

Святині всі вже спалені давно, нам нікому молитись до світанку.

Незроблені тату, неспівані пісні… І тиша тАкож не така, як треба.

Спитаєш: “Ти жива?”, я відповім, що ні, і очі знов сховаєм в сіре небо.

Блокнот Vintage і в ньому все про тебе. Всі чисті сторінки присвячені тобі.

Все менше слів, а говорити треба, тож знов звучить “tobeornottobe…”

Сп’янілий світ так легко йде до танцю, ми ж стоїмо і лиш рука в руці.

Не вір газетам, радіо та глянцю. Тепер пости –  сповідь, а читачі – ченці.

П’ють небо хмари й запивають нами. Душа як рване вицвіле панно.

У нас нема нічого, лише закриті брами, дешева кава, дороге вино.

Марія Костюкевич, студентка 5-го курсу: « Я ніколи довго не писала, не витрачала на один вірш багато часу. Близько години, бувало, йшло на один текст.

На той момент це була необхідність – вилити свою душу в поезію, на папір. Ставало набагато легше. От таке значення мала для мене творчість».

У чужому для тебе і рідному для мене місті,

де вмикають ліхтар, (їм же дай хоча б будь-який привід!)

може, декілька днів, ну, а може, вже років десь двісті,

ненав’язливо й тихо за мною блукає ТВІЙ привид.

 

він іде по слідах, наступаючи прямо на плями,

соромливо ховається в тіні будинку на розі.

Він п’янкий до свободи і любить гуляти полями,

коли втомиться знову чекати мене на дорозі.

 

Він постійно зі мною, бувало, його чую подих.

Бачу образ його у тумані, у вікнах, і в скронях.

Звуки кроків легких по гранітно-порізьблених сходах

я сховаю в тремтячих своїх і замерзлих долонях.

 

Ніби й зла. Бо дратує його безперервна присутність.

Спересердя докину: обрид маячить перед очі!

Знаю-знаю. В сердитих словах (як завжди) мало суті.

Я шкодую про них. вони стали для нього пророчі.

 

Він пішов. Кілька днів, ну, а може, вже років десь двісті,

він за мною не йшов, а сьогодні немов знайшов привід.

У чужому для тебе і рідному для мене місті

не існує ТЕБЕ. Що забув ти отут, любий привид?

Тетяна Мартинюк, студентка 5-го курсу: «Творчість – невід’ємна частина мене; що далі, то більше розумію: то для мене направду велика необхідність. Пишу досить давно, ще зі старшої школи. Надихають, як би то банально не звучало, люди і певні життєві події».

Ти будеш чекати наступного потрясіння,

його виглядати в густих і тягучих сутінках.

Хай сходить в тобі рясносіяне суму насіння,

і вірші вмирають у зародках чи у пуп’янках.

 

Та кожна весна – невербальний відгомін минулого,

і кожне цвітіння – проекція літніх плодів,

то ж годі шукати човна, десь із вічність тому затонулого

і годі пірнати у води, де він ходив.

Хоч коле під ребра нудьга, чи то пак, ностальгія,

й минулого корені в спогади мертво вростають,

в думки прослизає гіркаво-щемка паремія:

солодкі слова часто в дійсності не розчиняють.

Тетяна Зелінська, студентка 3-го курсу: «Так, я пишу вірші, і це невиліковно. Завжди гарно писала твори, а до віршів перейшла, як не банально звучить, після  першої закоханості. Раніше завжди чекала на Музу, іноді її викликала, заганяючи себе в стан депресії. Без емоцій не могла. А в студентські роки почала писати на практичні роботи. Зараз творча криза, але не через відсутність емоційної бурі, а через брак часу.»

Музо моя недоторкана,

Музо жадана.

Спрагою зморена,

Суспільством стоптана,

Вистраждана!

 

Почуй в повний місяць «Плач за коханням»,

Спинись

Я розцілую твої всі синці, за бажанням,

А Ти залишись.

 

Ми вип’ємо кави з плодів цієї ночі,

ми вип’ємо зорі.

Я в ласці скупаю вуста твої, очі,

тіло твоє пречудове.

 

Я буду вдихати тебе, Ти п’яниш,

Ти – мій заборонений плід,

твої вигини, блідість, обійнятись скоріш

я хочу губами. Твій слід,

 

твою присутність, парфум дорогий,

німий крик,

твої втомлені рухи, напій солоний з-під вій

в моїй пам’яті  будуть повік…

 

Ах, Музо!

Ми випили гріх цей до дна,

А ти ж, Музо,

Була недоторкана…

Юлія Зай, студентка 3-го курсу: «Писати мене спонукали почуття, які переповнювали і виливались у вірші. Надихала людина, і досі надихає, адже при спогадах про цю людину виникають дуже змішані емоції, і автоматично народжується поезія».

Ця жінка – вересень в моїх очах.

Для неї світом я пишу серцям сценарій,

цебровим запахом і криком у думках.

Примхливий має у собі розарій .

 

Ця жінка – знає, де змикаються дороги

в малих старілих подихом гординь,

які моря до кого б’ють в пороги.

Пойменно скаже світу імена рабинь .

 

Ця жінка – мене здійме моїми ж руками,

розвіє попіл духом і відчинить рай,

відчує поцілунок тонкими губами,

а ти і далі її бути твоєю благай.

Далі буде…

Тетяна ЗЕЛІНСЬКА, студентка-видавчиня

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *