Не хропи!

Завжди до хропіння ставилася негативно. Із братами мала спільну кімнату, тому, коли чула зачинання цього нічного ритуалу, відразу вставала і будила із грізним проханням не хропіти. Чомусь мій організм був налаштований сприймати ці сигнали крізь навіть глибокий сон, через це я просиналася. Хіба якщо була дуже виснажена чи невиспана, то могла просто просити не хропіти, голосно крикнувши на всю кімнату, так що переставали хропіти всі абсолютно, навіть сусіди.

Коли я була в прес-турі, то жила в кімнаті зі ще однією журналісткою – вже старшою жіночкою, яка мала достатній досвід роботи та й взагалі знала абсолютно все. Після тяжкого дня, коли всіх нас возили в різні села і розповідали про децентралізацію, ми буквально попадали в ліжка. Перед тим ми, звісно, находилися по місту, побували на всіх гарних вуличках, фотографували все на світі, поки в мене не вимкнувся телефон. Приємна в спілкуванні, Анна (так звали журналістку) розповідала про всі свої прес-тури; де тільки вона не побувала за життя. Про Луцьк та Ковель говорила з посмішкою, аж дуже припали їй ці міста до душі. Ми обмінялися контактами, вона так і записала мене в телефоні – «Свєта Волинь». Отже, після вечері ми полягали спати. І ось посеред ночі я чую гучне хропіння. Усе розумію, така людська природа, але я вже говорила про особливості свого організму. Я голосно крізь сон крикнула: «Олег! Не хропи!», потім аж прокинулася від того, як гучно це прозвучало. Анна відразу перестала хропіти і повернулася на інший бік. А я почала беззвучно сміятися. Оце треба було так зганьбитися. А саму так почало трясти від сміху, що ледве витримала. Лежала і молилася, щоб тільки не засміятися вголос, нехай думає, що це я крізь сон щось говорю. У принципі, майже так і було.

Наступного ранку я не могла дивитися жіночці в очі і не сміятися, цілий день згадувала про цю халепу і рукою закривала обличчя, бо було дуже соромно.

Цю історію, звісно, я розповіла вдома. Мій брат, прослухавши все від початку до кінця, лише стенув плечима і сказав: «Треба ж так, і там мене прославила».

Світлана ВОЛОДЬКО, студентка-журналістка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *