Жіночка з Конотопа

За що мені подобається професія журналіста, так це за можливість знайомитися з різними людьми. І це не обов’язково ті люди, у яких ти береш коментар чи інтерв’ю; це випадкові люди, які чомусь набагато цікавіші, ніж ті, до яких ти прямуєш.

Якось я їхала з прес-туру. Дорога була далека, а це можливість не тільки накидати майбутній матеріал, а й поспостерігати за місцевими краєвидами за вікном та за жителями різних міст, які підсідають на кожній станції. Різні люди, різні долі, різні характери, але в усіх нас, українцях, таки є щось спільне – ми щирі та дружелюбні.

– Мам, купи и мне пирожок! – каже дівчинка, яка зайняла верхню полицю наді мною. До неї якраз підійшла жіночка, яка поспіхом вдягнула чоботи та взяла гаманця.

– Ти думаєш, вони тут добрі? – перепитує мама.

– Та не знаю, мам, – каже дівчина сміючись. – Попробуємо – побачимо, – каже російською.

Заливаються сміхом удвох. Зупинка в якомусь містечку. Вагон потроху заповнюється запахом смажених пиріжків. Ось пройшли два молодики з повним мішечком пиріжків із сосисками, ось і сама продавчиня поспішила обійти всі -надцять вагонів. Ось прийшла і мама моєї попутниці. Почала вона говорити вже сміючись:

– На, бери оцей верхній. Бачила, собаки на пероні їли, значить добрі, – ледве договорює фразу, бо заливається сміхом.

Дівчина теж починає сміятися, її підтримують і парубки, які тільки почали жувати сосиску в тісті. Один із повним ротом продовжує жарт:

– Ооо, собаки їдять, то і ми з’їмо.

Сміється ще кілька людей, які сидять поблизу. Я посміхаюсь. Тільки в Україні можуть сміятися з того, з чого б у Європі плакали.

Навпроти мене дівчина років 30 дістає планшет, каву з термоса і починає щось друкувати. Ми рухаємося далі. У Конотопі до нас заходить миленька жіночка, яка привітно з усіма вітається. Вона займає місце навпроти мене і безупинно починає на мене дивитися. Я роблю вигляд, що не помічаю її погляду і далі друкую щось на ноутбуці. Потім вона переводить погляд на дівчину збоку, яка теж світить екраном на всю стіну позаду. Надворі давно вже темно, тільки-но закінчилась зима. Жіночка зітхає і виймає свою мобілку. Довгими ритуальними жестами вона набирає до когось. На тому кінці хтось голосно аллокає і починає щось розповідати. Це було настільки голосно, що я почула розмову навіть в навушниках. Я кидаю погляд на жіночку. Вона дивиться на мене і каже своїй співрозмовниці: «Тихіше! Тихіше говори, бабо!» Я усміхаюся. Через трохи фраза повторюється із доповненням: «Тихіше, кажу тобі! Не кричи! Тут і так дівчата на мене дивляться!» Я починаю сміятися, жіночка напроти теж сміється, навіть дівчина за планшетом оживилася. Коли розмова закінчилася, розпочалася вечеря. Яйця, майонез, ковбаса, запечений конотопський півник, хліб, кола – наша жіночка почала виймати на стіл всяку смакоту.

– Ну, дівчата, будемо вечеряти, – каже вона. Я виймаю навушники з вух, ноутбук уже був складений у сумку.

Я зітхаю і розумію, що вечеряти не буду, якраз розпочався Великий піст.

– Ну, присідайте до мене. Зараз поїмо смачненько. А як же то не поїсти, така дорога.

– Ні, дякую, – відмовляюсь я.

– Е ні, так не буде,- заявляє вона.

– Та чесно, я не голодна, дякую.

– Е, дитино! – звертається жіночка до ще однієї нашої попутниці. – Закривай свою оту «єрунду» і сядай до нас вечеряти.

Дівчина теж відмовляється. Жіночка вмовляє з’їсти хоч би шматочок ковбаси, вона ж бо куплена, а того пісна. Ми сміємося.

– Я не пощу. Нащо? Бог дав мені такого смачного півника, то чом я його не з’їм? – каже жителька Конотопа.

Я вирішую розговорити жіночку, питаю, куди вона прямує.

– Їду на Батьківщину. Там у мене сестри.

– А куди?

– До Карпат, – посміхається.

– Ого, і як то вас занесло аж до Конотопа? – питаю.

– Ох, дитино. Бо тут була моя доля. Приїхали ми вшістьох на сезон – буряки сапати. От і повиходили заміж. От уже 28 років тут живу.

Западає мовчанка. Жіночка дивиться у вікно і зітхає.

– Це вже Ніжин? – питає.

– Не знаю, – кажу я, а сама відкриваю гугл-карту і бачу, що таки Ніжин. – Так, Ніжин.

– Будемо трохи стояти тут.

– І як вам так далеко від рідні, від дому? – питаю я.

– Як, як? Спочатку важко було, але я ж не сама. Ми ж усі заміж повиходили.

– Усі шестеро? – дивуюсь я.

– Так, – сміється. – Часом їжджу додому, до Карпат, там обід, роковини, по сестрі. Квиток ще місяць тому взяла. Їду на тиждень, їду додому.

Жіночку слухаю не тільки я, інша наша попутниця теж зацікавлено киває головою, вимкнувши планшет і сховавши його якнайдалі. В оповідачки дзвонить телефон, вона посміхається і каже:

– Дід мій дзвонить, уже скучає.

Ми всі сміємося. Зав’язується розмова, яка до Києва не припиняється. Жіночка відразу заявила, що ляже спати вже тоді, коли нас проведе.

Ми прощаємося із сумом у душі. За 3 з половиною години встигли відкритися та впустити один одного у свій внутрішній світ. Жіночка усміхається на прощання, бажає нам хороших женихів і ласкавої долі, ми ж, своєю чергою, бажаємо щасливо доїхати. Уже на вокзалі я збагнула, що навіть не спитала, як її звати. Зрозуміло, що наші долі більш ніколи не перетнуться, а ця дорога просто залишить щирий приємний спогад. Спогад про те, що Україна – велика родина, яка своїх у біді не лишає.

Світлана ВОЛОДЬКО, студентка-журналіст

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *