ДУМКИ НАВЗДОГІН 11

Клуб веселих і кмітливих – не зовсім та назва, з якої варто починати екскурс в історію. Навіть у 1980-90-ті, коли зявились національні варіанти популярної програми і жанр поширився всіма республіками Союзу, а згодом державами колишнього Союзу, вимовлялося всіма шанувальниками більш звично: КВН, кавеенщики. Назва КВК, здається, так і не приросла до жанру, а коли популярний ведучий (тепер казали б шоумен) Масляков з доброго дива почав проводити міжнародні (читай всесоюзні) змагання команд у Києві, був таки ж КВН, а ніяке не КВК, себто російськомовні передачі і російські за духом і буквою жарти.

Треба визнати, що з жартами в радянські часи, особливо в апогей сталінщини, було вкрай сутужно. У 1920-ті роки в Москву приїхали одесити (Ільф, Петров, Бабель), взяли в компанію киянина Булгакова, полтавця Зощенка і трохи додали гумору й сміху в похмуру російську літературу, але невдовзі, у 30-ті, поступово опинилися як не в місцях віддалених, то в повній ізоляції. А ще ж історія – електрифікація, будівництво соціалізму, Велика Вітчизняна війна – громадянам не до сміху.

Отож сміятися в часи «Оттєпєлі» починали ніби заново. Окрім КВК, з’явилася в телевізії (тоді ще й телевізори були лічені) така весела й дотепна передача, як «Кабачок «Трінадцать стульєв». Тоді ж почався головоломний злет Штепселя і Тарапуньки, виникло чимало іншого.

У 1990-ті – справжній бум гумористичних передач, популярність артистів так званого розмовного жанру просто зашкалювала. Народ нарешті насміявся донесхочу, до кольок у животі і не тільки, бо ж під той гомеричний регіт відбувалося грандіозне надурювання народних мас, розкрадання спільного добра членами партійної мафії. Тут кримінал гарцює, крадійство і рекет бізнесом називається, а там народ знай собі регоче.

Під соусом позанаціонального студентського братства, дружби народів, урбанізму, інтелектуальності, розкутості і свободи та інших прийнятних для молоді месиджів насправді відбувалася підміна ментальних програм: національне було вкотре дискредитоване як маловартісне, сільське, примітивне. Молодь не хоче шароварщини, їй до смаку КВН, згодом – 95 Квартал. Той догодив усім, не тільки і не стільки молоді, як цілому народу.

95 Квартал зробив головними персонажами (карикатурними, сатиричними) українських політиків. Над політиками сміятися – загалом діло святе, як показала історія з Януковичем. Сміятися – отже, не боятися. Але як сміятися? Пригадуєте головний прийом у зображенні всіх цих пародійованих персонажів? Казочка на ду-уже російський лад (в Києві живучи, артисти знати не знають, що були й українські казки). Українське політичне життя – смішна пародія, потуги  на державу, ясна річ, за зразком російської, але таку вже нікчемну… Недолугі, дурні, жадібні українські очільники, і то всі підряд. Янукович, Ющенко, Тимошенко в потрактуванні 95 Кварталу – одного поля ягоди. Хто б не з’явився в українській владі – такий самий дурний і смішний. Словом, хахли. А народові це – як мед на душу, люди сміються, тішаться, ковтають разом зі зневагою до влади зневагу до самих себе. Бо насправді за гумором 95 (надто часто – гумором, як кажуть, нижче пояса, в районі Тілесного Низу, мовив би Бахтін) можна почути характерний смішок чорта у виконанні Кіркорова (з телешоу за мотивами «Ночі перед Різдвом» Гоголя). Такий собі зловтішний смішок русскаво міра, невідпорно привабливого для недалеких хахлів.      

Я переконана: шалена популярність КВНу в часи розвалу СРСР усіляко підтримувалася кагебістами, таємними й не дуже організаціями, усіма адептами і служками русскаво міра. І ще я переконана: ці передачі зробили для поширення русскаво міра більше, ніж російські шовіністи, разом узяті.

Називають себе  патріотами України освічені люди, які, живучи в цій країні усе життя, добровільно не читали жодного українського письменника! Треба показати розум та ерудицію – апелюють до Чехова-Толстого-Достоєвського, до котрогось з елітарних європейців. Українського в їхньому горизонті просто не існує. Утім, дещо таки є – вареники, шаровари, «За двома зайцями», але в жодному разі не високі українські інтелектуали. Бо їх же й немає. Грузин Параджанов відкрив геніальні «Тіні забутих предків», зробив шедевром світової класики. Щоправда, кінокласики, не літератури. Ні, нам і далі Толстой усе пояснює. Чехов служить мудрим порадником на всі випадки життя, але жодним боком –  інтелектуалка Леся Українка. Таких прикладів безліч. Одна справа – знати і читати російських авторів поруч із численними зарубіжними, інша – читати російську літературу замість української. Що б ви мені не казали у своїй всепланетній широті, я твердо знаю: сучасна повновартісна людина мусить усвідомлювати свою національну ідентичність. Перебуваючи завжди і тільки в полі не просто російської мови, а російської культури і ментальності (русскаво міра і московського патріархату), навряд чи можливо стати українцем, навіть маючи хохляцький родовід. Хіба назвешся. Щоб бути українцем, треба жити в українському світі, шукати українське в собі і навколо себе, думати й відчувати по-українському, думати, чим воно різниться від російського, польського чи білоруського, що в ньому варте гордощів, а що – долання. Сміятись також. Бо Гоголь реготав ну геть не по-російському. Людина, яка лише прописує в паспорті чи декларує свою національність, а насправді її соромиться чи зневажає – це ду-у-же проблемна людина.

Русскій мір розрісся на дріжджах російської ідеї (якщо коротко, суть її проста й незмінна: Москва – третій Рим, а четвертому не бути), як ракова пухлина, по всьому світу і продовжує, наче спрут, душити в дружніх обіймах Україну («Послушаем, как хрустнет ваш хребет…», –  писав колись ув одній із поетичних декларацій російської ідеї, вірші «Скіфи», ніжний інтелігент Блок), а хахли, знай, регочуть. Тілесний низ буяє, що ви хочете!

Словом, дурять нас, а ми щиро й безхитрісно – самих себе. Де вже розрізняти, яка новина – фейк, а яка – гола прикра правда про нас із вами.

Марія МОКЛИЦЯ, доктор філологічних наук, професор

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *