ДУМКИ НАВЗДОГІН 10

Останнім часом усе навколо і навіть у світі почало мені вкладатися в грандіозний (архетипний) сюжет взаємин благородної пані Правди й улесливої пані Брехні. Ніби якийсь магічний кристал отримала в користування.  

Публікація на нашому сайті есею колеги Оксани Косюк значною мірою вмотивована моєю реплікою про роль блазня при королівських особах. Ясна річ, що і репліка, і відповідь виросли на актуальних реаліях українського сьогодення. П. Оксана добре знається на масовій сміховій культурі і її щонайглибших дискурсах, а отже, схильна не лише пояснювати, а й підносити об’єкт своєї наукової рефлексії. Не знаю, чи зауважила це авторка статті, але я сприйняла фрагмент про історію КВК як справжню апологетику явища, навіть гімн. А вже від КВК – півкроку до нашого всенародно любленого 95 Кварталу. Така собі нібито невинна актуалізація (з виходом на персону новообраного президента, за спеціальністю шоумена) складної культурологічної теми.   

Я теж у свій час віддала данину КВК і теж добре знаю, чим цей жанр насолив радянській системі. І ще я добре знаю, що витоки геть усього на світі треба шукати в давнині. Уся сучасна розмаїта культура в скрученій формі існує в архаїчних міфах. Нічого нового під зірками, усе нове – добре забуте старе тощо, тощо. Усе це так. І все ж є одне маленьке та дуже суттєве «але»: давнє не означає  добре або цінне.

Отже, з подачі Оксани Косюк поговоримо про сміхову культуру Середньовіччя, а заодно про її вельми авторитетного першовідкривача Михайла Бахтіна. Цікава, до речі, історія: гнаний і принижений у своїй країні, був піднесений до класика науки офранцуженою болгаркою… Проте ніде так святобливо Бахтіна не цитують, як в українській науці. Цей вчений зробив (можливо, і без наміру) розкішний подарунок радянській ідеології: підвів міцну теоретичну базу під брутального Рабле, класика настільки у світі шанованого, що викинути із програми було ніяк, але й так лишити, щоб читали всі, кому захочеться, теж не випадало. Розумник Бахтін зіграв на двох «слабкостях» радянської ідеології: її безмежній «любові» до народу і не менш безмежній ненависті (вже без лапок) до віри і християнства зокрема. У радянській системі культурних цінностей середньовіччя було темним  проваллям, царством «мракобєсія», натомість Відродження писалось із великої літери і тлумачилося як визволення з релігійних пут, епоха суцільних звершень. Численними маніпуляціями все позитивне з надбань старої Європи посувалось до Відродження, а все погане лягало на карб злісно-забобонного середньовіччя.

Рабле належить Відродженню, його знаменитий роман «Гаргантюа і Пантагрюель» – дзеркало ренесансного (тобто гуманістичного) світогляду. Крім того, Рабле свідомо наслідує популярні в його часі книги для народу (казочки й анекдоти, масову літературу ХVІ століття). Логічно було б Бахтіну назвати свою книгу «Франсуа Рабле і народна сміхова культура епохи Ренесансу», але…

Так, звісно, йшлося про дискурси: про неймовірну поширеність саме в часи Середньовіччя всіляких народних гулянь: карнавалів, маскарадів, балаганів, вуличної клоунади і блазнювання тощо. Ну, але і в часи Відродження ці гульні нітрохи не збавили розмаху, хіба що яка чума переб’є веселощі, та й тоді народ знай собі бенкетує. Той самий народ, принижений, нещадно експлуатований, нещасний, бідний-пребідний, благородний і наділений усілякими чеснотами (це вже на думку різношерстих народників, з радянськими ідеологами включно), як допадеться до гульні, то так, щоб чорти в пеклі підскакували.

У радянський канон брутальна сторона народного образу не дуже вписувалася, система схильна була малювати ікону (замість попалених і понищених християнських ікон), тому деякий час, деколи, деінде ідеологія губилася, наприклад, не знала, як бути з класиками штибу Рабле. На щастя, високолобий вчений пояснив: так і так, це не просто лайка і скабрезність, а культура Тілесного Низу (з великої букви це вже я пишу, намагаюсь відтворити пієтет, закладений Бахтіним). Походить вона з темного середньовіччя  (що з нього візьмеш!), але зате відображає тілесну природу, тілесні потреби, народне здоров’я і народний сміх. Словом, народ вміє сміятись, відпускаючи солоні, кислі чи просто міцні жарти. Ясна річ, не для дитячих чи дівчачих вух, не для надто цнотливих натур, зате по щирій правді. У такій науковій обгортці Рабле ставав просто таки картинкою з історії соціалістично-комуністичних рухів, цілком придатним для ідеологічного використання. Щоправда, у радянські народні маси повного Рабле не пускали: досить їм і скороченого.  

Так захопився Бахтін апологетикою культури тілесного низу, що геть випустив з поля зору тілесний верх: голову, в якій мізки, а навколо якої – німб. Дух, душа і духовні цінності роблять людину вповні людиною. Тому культура з самого початку плекає цінності і тілесного низу, і тілесного верху. Так, щоб одна людина плекала і одні, й другі, буває рідко. Еліта вибудовує інтелект і духовні сфери, народ працює в поті чола, а для відпочинку регоче над перченими жартами. І все ж трапляються генії типу Рабле, які здатні з’єднати дві половинки в цілість надлюдини (гіганта, велетня, титана). Рабле захищав плотські потреби, виводив їх за межі гріха, визволяв людське тіло з тих жорстких шор, у які його взяло християнство. Але він був великим ідеалістом і утопістом, вірив у необмежені можливості розуму, вірив, що людська природа не лише тілесна, а й божественна. Крім тілесного низу, бачив у людській істоті ще й дуже високий верх.

Культура тілесного низу – низова культура. Вона не добра і не погана – вона є частиною людського життя. Але це культура, яка не сприяє розвиткові людини, нічого від неї не вимагає, не ставить високої планки, не вимірює, не спонукає до змагання і вивищення. Розслаблятися і відпочивати треба, звільнятись від зайвого негативу через брутальний сміх людині необхідно. Але культура тільки тоді вповні культура, коли окультурює, коли підносить і облагороджує тваринну сутність людини.

Так, культура тілесного низу нітрохи не занепала з часів Рабле, навпаки, живе й процвітає завдяки потужним ЗМІ і народу, який все множиться і стає все більш вимогливим у справі споживання: вже не хліба, а на хліб, не просто видовищ, а видовищ із додатком і супроводом.

Але про КВК і 95 поговоримо іншим разом.

Марія МОКЛИЦЯ, доктор філологічних наук, професор

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *