“Я могла писати різними мовами так, як українською, не кажучи про російську. Але ніколи, ніколи!”

Один закон про одну мову… Здавалося б, у демократичній, як вважає більшість, державі
прийняття закону про державну мову не повинно було б викликати такого вибуху емоцій на всіх
рівнях. Але, як казав перший президент незалежної України, маємо те, що маємо.

Думок щодо цього закону сотні, негативних відгуків – ще більше, а відкритого негативу та
навіть незрозуміло чим спровокованої агресії на просторах великого сміттєзвалища – взагалі не злічити. Висловились усі, хто хотів, а хто не хотів – того змусили. Та є в Україні й такі люди, які все своє життя розуміли, що єдина мова України – українська; ці люди відстоювали її права всіма силами: писали нею, говорили, думали, співали, плакали, кричали, протестували – вони жили нею.

А є навіть такі, які через певні історичні обставини змушені були покинути Батьківщину, але, незважаючи на це, не забули те, ким вони є насправді. Це митці, громадські діячі, журналісти, активісти, письменники, історики, звичайні люди, які розуміють важливість ідентифікації України як самобутньої незалежної держави, що має свою історію, свою мову та свою унікальну культуру.

Емма Іванівна Андієвська — українська письменниця і художниця. Ця жінка
створила власний світ поетичних та художніх образів у досконалій індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у її творчості. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Емма Андієвська – авторка двадцятьох дев’ятьох поетичних збірок, п’ятьох книжок короткої прози, трьох романів та понад дев’ятьох тисяч картин. Художні виставки проходили в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1994 року, українського ПЕН-клубу та Професійного об’єднання художників Баварії. Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку, що не завадило їй писати, розмовляти та ніколи не забувати українську мову та те, ким сама вона є.

Якщо простежити появу постаті Еми Іванівни в ЗМІ з погляду мовного дискурсу, то можна зробити висновок, що авторка – палка патріотка, відповідальна громадянка (хоча громадянство в неї – американське) та просто людина, яка цінує своє коріння, свою ідентичність, свою країну та її історію. Емма Андієвська зростала в російськомовному середовищі, проте ще в дитячому віці усвідомила власну українську ідентичність і прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці шести років.

«— А відколи ви почали розмовляти українською мовою?

— Від батька й матері жодного українського слова не чула, аж доки ми не приїхали до
Вишгорода, де винаймали хату. Так-от: тоді там всі-всі довкола розмовляли досконалою
українською мовою. Отоді я вперше почула її від няньки і місцевих дівчат — найкращих у
Вишгороді і всій Україні. Досі пам’ятаю їхні чудові вишиванки. Ці орнаменти в мене перед
очима. Наші попередники тисячоліттями працювали, щоб дійти до такої досконалої
вишивки. І ось коли такі прегарні дівчата дуже ґречно зі мною розмовляли, я й собі поступово навчилася. Принесла цю мову мамі, а вона у відповідь: «Нє смєть! Рєбьонок омужичіваєтся!..» Бачите, вона хотіла зробити з мене панську дитину і не бажала, щоб я розмовляла «мужицькою» мовою. А я тоді про себе обурилася: «Ах так!..» І далі рішуче і вперто обстоювала своє право розмовляти саме так, як мені подобалося. Хоч досі ставилася до мов, як і всі діти, несвідомо, бо коли у школі питали національність, відповідала: «Я шахтьорка!»».

Із газети «Урядовий кур’єр» 20.01.2018

У всіх своїх творах письменниця свідомо використовує український правопис Григорія
Голоскевича 1927 року. Своєю творчістю Андієвська також відроджує чимало архаїзмів. В авторки дуже багата лексика, яка поєднує розмовні слова з науковими, часто біологічними, термінами.

«– Я не творю, я тільки трошечки вивчаю українську мову. А всі такі розумні, які
пишуть українською мовою, що не завдають труду її вивчити. Та насамперед треба
пам’ятати, що десь у 1937 році були обіжники, щоб усі редакції викидали питоменно
українські слова і замінювали їх русизмами. І тепер побутує – учитель, а виявляється, що то учителька. Директор, а то директорка. У нас такої дискримінації не було. Україна ще має рештки матріархату. І в нас дуже ґречно ставились до жінки. Бо одружився з нею, а не на ній…»

«Радіо свобода» сюжет за 13.02.2018

Незважаючи на те, що Еммі Андієвській довелося в ранньому віці залишити Україну, вона
ніколи не забувала про своє походження. На запитання, які стосувались еміграції та проблем
адаптування на чужині, вона завжди відповідала чітко й конкретно, наголошуючи на тому, що
самоідентифікація та наполегливість – це дві найважливіші риси характеру, які допомагають
людині досягнути цілі.

«– Як вдалося не загубитись на чужині, куди ви потрапили у 12 років, залишитись
українкою. Що означає для Вас бути українкою?

– А хто хоче, то нема жодної проблеми. Кожний, хто хоче, той того досягає. Тільки
треба по-справжньому не тільки хотіти й чекати, поки з неба будуть вареники самі
плигати в рот, а трішки прикладати до того зусиль. А тепер усі біжать із України, щоб
швидше розчинитись у чужому морі, геть-геть з України. Це синдром колонії, яка страждає
від імперії, яка над нею панує».

«Радіо свобода» сюжет за 13.02.2018

Щодо двомовності, то й тут авторка демонструє свою чітку позицію та сильну волю. Вона не
розуміє поняття двомовності, чітко усвідомлює, що в країні є тільки одна мова. 2011 року на творчій зустрічі в Донецьку вона на прохання організаторів розмовляти російською відмовила.

«Організатори зустрічі мене тоді застерігали: мовляв, у цьому разі не всі
розумітимуть. А я тоді звернулася до присутніх: вибачте, але говоритиму тільки
українською мовою. Бо такої зневаги до державної мови в Україні не можу знести! Якби я
була в Росії, то й розмовляла б російською, а тут — українською. Ще я всім запропонувала
свою поміч: якщо хто не розуміє мови, то готова синхронно перекладати. І що ж? Усі добре все зрозуміли. І це один з моїх життєвих принципів і головна мета, яку колись собі
поставила: навіть якщо на всьому білому світі буду одна українкою, все одно зроблю собі
Україну»!

Із газети «Урядовий кур’єр» 21.01.2018

«Та як може бути двомовність?! Двомовність – це смерть України. Що це за
двомовність?І Жити і не жити. А Росія має двомовність?
Донбас – питоменно українська земля. Якби не запорожці, які сиділи у дикому полі і в
степах і подавали сигнали, коли йшли орди, щоб брати ясир з України! Це питоменно
українські землі. Це все брехня, що Донбас не був українським. Так поводилися всі імперії, і
особливо імперія, яку ми знаємо. І то не треба собі брехати, треба усвідомити й робити. От я роблю з 12 років. Я могла у кількох культурах бути найкращою. А мені свистали на те. Бо я хотіла, щоб Україна жила», – каже вона в інтерв’ю «Радіо Свобода».

Важко зрозуміти, віднайти причину того, що зараз відбувається в нашій країні. Звинувачувати можна кого та що завгодно: нехай це буде Росія, несвідомі українці, які проголосували не за того, Путін, Америка, Євросоюз чи неправильний закон, який обмежує права національних меншин. А якщо розпочати з себе, зі своєї самоідентичності?

«Я не могла б глянути на себе в дзеркало, якби писала іншою мовою, ніж українською.
Мене питають, чому ви не пишете німецькою? Я відповідаю: німцям не загрожує небуття, а українцям загрожує. Кожен по-своєму розуміє почуття елементарної етики та порядності. Українцям бракує реальної самостійності. Україна – це така талановита нація, з українців аж пре обдарованість. Але коли я почула, як говорять навколо, то мало інфаркт не отримала. Приїжджає з Галичини до Києва, не вміє мовити по-російськи, ламає ту мову, проте переходить на неї все одно. Я жодного разу такого не робила. В Україні розмовляю тільки українською, у Німеччині – тільки німецькою. Це нормальна повага до тієї країни, де ви живете».

Володимир КУШНАРЕНКО, студент-журналіст

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *