«Він поспішав жити і був великими життєлюбом», – спогади доньки професора Олександра Рисака

Сонце привіталось крізь вікно хмарини,

Бо зерно в коморі – і щасливий люд.

Донька висипає яблука з корзини,

Роздає малятам, кличе звідусюд.

Олександр Рисак

Навесні життя набуває нових обрисів: набубнявілі бруньки берізок, ніжний аромат цвіту вишні й абрикоса та тендітний порух перших пролісків. Недаремно Олександр Опанасович Рисак народився весною, бо ж він так любив землю в цю життєдайну пору. Він був людиною, закроєною на абсолют: прагнув осягнути буття у всіх його вимірах. Ще довго студенти згадуватимуть його славнозвісну папку, «чорний» зошит та позитивну енергетику, яку він віддав своєму оточенню.

Доктор філологічних наук, професор, літературознавець, автор численних праць з історії української літератури, життєтворчості Лесі Українки, літературного краєзнавства, лауреат премії імені Лесі Українки та літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, поет Олександр Рисак пішов з життя 29 жовтня 2003 року. У травні 2019 року йому виповнилося б 80 років…

Яким був Олександр Опанасович у сімейному житті та у професійному колі, спогадами поділилася його донька, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Олена Маланій.

«Батько хотів мене назвати Ладою»

«Називав мене змалечку Єля (від давньогрецького Єлена), Ляля, Лялька. Але хотів назвати мене Ладою. Очевидно, що дуже хотів доньку. Не він назвав мене Єленоютак назвали однокурсники мами, які прийшли під пологовий будинок, а ім’я написали на плакаті». Дружина Олександра Рисака, Віра розповідала доньці, що батько не відходив від неї та з гордістю возив її у візочку. Оскільки тато в молодості захоплювався фотосправою, дуже любив фотографувати мене на природі, вдома. Улюблена моя фотографія з «Літературною газетою» під рукою».

«Стіл завжди був завалений паперами»

Пані Олена пригадує стоси жовтуватого паперу, списані татовим дрібним почерком, адже білий папір тоді вважався «чистовим».

«Жили ми у двокімнатній квартирі, тому робочого кабінету у батька не було. В одній кімнаті ми жили разом із молодшим братом Сашком, інша кімната слугувала і вітальнею для гостей, і опочивальнею для батьків. Половину цієї кімнати займала стінка з книжками та стіл, на якому завжди панував творчий хаос. Щось переміщати на цьому столі було заборонено: лише тато міг у цьому творчому безладі знайти все, що йому потрібно. Батько активно працював у той час, коли ще не було згадки про ксерокси чи комп’ютери. Він переписував все від руки... Стіл був завалений паперами, виписками з листів, тому він був священним місцем для роботи тата. Єдиний, кому дозволялося щось тут упорядковувати – був чорний кіт Чучик, який царствено возлягав перед татом, коли він писав докторську дисертацію. Кіт лежав на цих паперах, розмахуючи хвостом. Так Чучик показував, що він також причетний до цих паперів», розповідає Олена Маланій. З її слів, Олександр Рисак надзвичайно тішився, коли знаходив щось унікальне в архівах, полюбляв листуватися з науковцями та перекладачами.

«Скільки себе пам’ятаю, стільки було книжок. У коридорі, у батьківській спальні – стелажі з книжками повністю до стелі.Тато любив гостей, завжди щось мав для пригощення, діставав з бару напої, смаколики. Любив вести довгі розмови, дискутувати, жартувати. А ми, дітиська, завжди любили слухати ті «дорослі розмови», – ділиться донька професора.

«Після смерті батька не стало і кота»

У сім’ї Рисаків усі дуже люблять тварин. Олена Олександрівна пригадує, як маленькою говорила татові, що хоче працювати в цирку або в зоопарку. Лише згодом вона зрозуміла, що цирк це місце, де тваринам дуже скрутно, а в зоопарку вони не є видовищем, оскільки їх там ні до чого не змушують. «Пам’ятаю, як мені хотілося дослідити те, як висидіти курчатко з магазинного яйця. Я взяла з холодильника яйце, заховала у татову кролячу шапку далеко у шафу. Щодня зазирала, чи воно там не вилупиться», – теплим спогадом дитинства ділиться Олена Маланій.

Олександр Опанасович любив коней, адже він виріс у селі. Він міг вправляти ними так, що йому заздрили сільські «дядьки», які дуже дивувалися з того, що пан професор ходить за конями і оре землю на своїй дачі. Тварини відчувають людей з великою душею, тому і коні, і собаки були прихильними до нього. Зі спогадів доньки, фаворитом батька був чорний котик Чучик, який у сім’ї Рисаків з’явився випадково. «Тато завжди думав про те, чим почастувати Чучика. Містично, але після смерті батька не стало і кота. Напевно, у них була спорідненість душ», – розмірковує пані Олена.

«Зайву копійку завжди витрачав на те, щоб придбати книжку»

Після 7-го класу Олександр Опанасович вступив до Сокальського педагогічного училища, а потім одразу розпочав працювати. Змушений був допомагати батькам у селі та будувати хату за власні кошти в Локачинському районі. Навчався на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка, а згодом опанував журналістику у Вищій партійні школі в Києві. Зі слів доньки, не мав статків, щоб витрачати гроші на раритетні видання, але зайву копійку завжди витрачав на те, щоб придбати книжку. «У нас були цікаві підписні видання. Ми з дитинства разом із братом багато читали: батько прищеплював нам любов до книг та  енциклопедій», – згадує Олена Олександрівна.

«Ніколи не носив жодних масок»

Цікавим фактом про Олександра Рисака є те, що він ніколи не носив зимових черевиків: у нього взагалі не було хутряних речей. В осінніх черевиках він міг проходити найлютішу зиму. У доньки Олени та сина Олександра від батька – «якась  гаряча кров». За переказами прадідів, прізвище Ри́сак походить із Чехії («рисак»  з чеської – придворний маляр), однак професор вважав, що все-таки їхнє родове прізвище від отих нестримних коней-рисаків. До слова, батько Олександра Рисака Опанас взяв за дружину  Ольгу з прізвищем Коник.

Не секрет ні для кого, що Олександр Рисак був експресивним, вибуховим, мав запальний характер «У мене є жилка батька: я – за справедливість. Мама каже, що я копія батька. Брат Сашко теж має таку вдачу. Батько швидко запалювався, однак швидко і відходив, умів загладити та стишити ситуацію. Його емоційність пояснюється щирістю та безпосередністю. Він ніколи не носив жодних масок, не підлаштовувався ні під кого, не кривив душею, був великим борцем за справедливість, ніколи не міг мовчати, очевидно йчерез те наживав собі ворогів», – відверто зізнається донька професора.

Дуже переймався Олександр Опанасович через зраду і втрату друзів. Циганка в молодості йому нагадала, що він помре від ножа в спину. «Перед смертю фактично так і трапилося: найближчі друзі йому ж його і встромили…» – з болем у серце міркує Олена Маланій.

«Не пускав на дискотеки до старшокласників»

Олександр Рисак, будучи турботливим, але строгим татом, дбав про домашню дисципліну і розпорядок дня своїх дітей: додому треба було приходити вчасно. «На все свій час», – говорив Олександр Опанасович своїй доньці. «Досить довго не пускав мене на дискотеки до старшокласників, але я за це йому надзвичайно вдячна. У сім’ї випрацювалося відчуття часу і повага до часу: ми ніколи нікуди не запізнюємося, не любимо, коли хтось запізнюється на зустрічі з нами. Ми поважаємо свій час, а також хочемо, щоб його поважали інші. Дисципліна була навіть у тому, коли лягати спати, коли бути вдома, як поводитися у відсутності батьків. Напевно, у дитинстві ми з братом трохи боялися батька, але при цьому поважали його», – зауважує Олена Олександрівна.

«Обожнював кожну грудочку землі»

Олександр Опанасович вдачею був схожий радше до своєї мами Ольги – вона була запальною, а дід Опанас – дуже спокійним. Дідусь Опанас прищепив любов до землі усім членам родини. Навіть коли пан Олександр поїхав навчатися до Львова і до Києва, їздив на симпозіуми та конференції, ніколи не зазнавався і не мав погорди, що він професор, завжди пам’ятав, звідки він родом (Холмщина, споконвічні українські землі) і хто його батьки – прості селяни-землероби.

Олена Олександрівна розповідає, що мама й тато дуже любили відпочивати та працювати на дачі, вирощуючи городину, квіти, садок. «Раніше я не розуміла, як можна любити землю, роботу на дачі, всіляко намагалась туди не їздити. З часом почала розуміти батька. Він обожнював кожну грудочку землі: любив брати її до рук, розімнути, понюхати. Батьки надзвичайно тішилися роботою на дачі, адже земля давала їм сили».

Дуже пишався тим, що належав до українського роду. Серйозно розпочав майструвати дерево роду, але так і не встиг завершити цю роботу. Не встиг багато чого розповісти своїм дітям, щоб вони продовжили цю справу, адже тоді не було можливостей та засобів, щоб детально досліджувати родовід.

«Водив мене за руку до театру та на виставки»

Олександр Опанасович ще під час навчання в педучилищі почав цікавитися музикою, мав музичний слух, займався у духовому оркестрі, грав на корнеті (мідний духовий інструмент, який нагадує трубу, але має більш широку та коротку трубку, – ред.). Це йому дозволило проводити наукові дослідження на межі синтезу мистецтв: він порівнював звуковуорганізацію творів українських письменників. Любив співати народні пісні. Був віртуозом у музиці та у слові. Улюблена пісня Олександра Рисака – «Ішли корови із діброви». «Водив мене за руку до театру та на виставки. Батько осягав життя у його повноті. Не зациклювався на чомусь одному: поспішав жити та надзвичайно любив життя. Охоплював усі його сторони: мистецтво, спорт, наука. Тато навчив кататися на бігових лижах,  заливав взимку  у дворі імпровізований міні-каток, аби ми могли кататися на ковзанах, зацікавив мене волейболом, адже сам залюбки і з азартом виходив на площадку, а влітку грав у пляжний волейбол», – ділиться донька професора.

Без чого не виходив з дому?

Усі його колеги знають: Олександр Рисак приходив в університет зі славнозвісною папкою, яка залітала першою на стіл, коли професор заходив на кафедру. Її досі зберігають улабораторії лесезнавства. З ностальгією студенти пригадують про «чорний» зошит Олександра Опанасовича, коли він був деканом філологічного факультету впродовж довгих років. Тудипотрапляли імена тих, хто пропускав заняття, хто відпрошувався копати картоплю (сміється ред.) та тих, хто запізнювався на лекції. Дисципліна на факультеті була дуже строгою.

«Привозив «заграничні» смаколики: пепсі-колу та банани»

Олександр Рисак мало часу проводив вдома, бо часто був у відрядженнях: на конференціях, симпозіумах, працював у бібліотеках. Відтак діти мало бачили його вдома. «Коли тато їздив працювати у бібліотеки у Москву, Ленінград чи Київ, то обов’язково привозив пепсі-колу та банани. Це були «заграничні» смаколики. Коли тато вперше привіз банани з Києва, то цю «диковинку» ми клали до темного місця для того, щоб вона здавалася смачнішою. Батько любив нас, балував, жодного разу не приїжджав без подарунків та книг. Вести книжки з собою – свого роду батькова традиція», – з посмішкою на вустах згадує Олена Маланій.

«Коли тата не стало, то на кафедрі стало тихо»

Олександр Опанасович був великим життєлюбом. «Любити людей, любити життя», – пожиттєве кредо професора. Він був обов’язковим у всіх стосунках і почуттях чесним із колегами, щирим і ранимим із друзями, відвертим (інколи жорстоким) із тими, кого любив. Дружба то було для нього святе. Він учив своїх дітей бути відповідальним за ці почуття. Поспішав жити. Встигав усе: з вулканічним запалом та енергією ходив навіть не середнім кроком, а бігав. Олена Маланій зазначає, що темпоритм його життя був дуже насиченим. «Мама не раз казала йому: «Остепенися, угомонися…», але йому потрібно було все і відразу. Не те, що він собою хотів заповнити світ, натомість хотів своє життя наповнити усім, що давали йому люди. Кажуть, що коли тата не стало, то на кафедрі стало тихо.

Колеги пам’ятають, як рвучко відкривав двері на кафедру, як емоційно ділився новинами і враженнями від того, що відбувається навколо,  пригадують папку,  яку енергійно клав і діставав з неї нові книги…»

Що б Ви сказали своєму батьку, якби зустрілися з ним зараз?

«Попросила б пробачення і сказала татові, що дуже його люблю. Я не до кінця усвідомлювала тоді, коли ще тато був живий, значимість того, що тато зробив і планував зробити для науки, факультету, студентів, нас родини Лише тоді, коли когось втрачаємо, починаємо розуміти величину цієї втрати і пустку, яка утворюється з відходом дорогих людей… На жаль…»

Марія ПАВЛОВИЧ

Єлизавета НАХАМЕЦЬ

Фото з особистих архівів сім’ї Рисаків.

 

Олександр Рисак та його дружина Віра
Дружина Олександра Рисака, Віра розповідала доньці, що батько не відходив від неї та з гордістю возив її у візочку
Олександр Рисак з донькою Оленою
«Батько дуже любив фотографувати мене на природі, вдома», – розповідає Олена Маланій
Улюблена фотографія Олени Маланій – з «Літературною газетою» під рукою
Сім’я Рисаків на врученні диплому про здобуття вищої освіти філолога доньці Олені

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *