Історія знайомства із ФФтаЖ

Ранок. Зупинка у центрі Луцька. Під ногами лід, мінус п’ять, восьма десять… Величезна черга напроти секонд-хенду, з кафе доносяться запахи свіжої кави… І він, який теж стояв на зупинці… Невідворотний, суворий, неприємний, одягнутий в осінній плащ.
Він допалює сигарету і наближається до мене важким кроком.

–  Добрий ранок, пані. Ні, мені не холодно, – байдуже сказав він.
–  Добрий… А як Ви прочитали мої думки? – подивовано запитала.
–  Це неважливо.

Ми витримали чималеньку паузу, а та маршрутка все ніяк не їхала, все не їхала, він ж змерзне…
«І чому я так переживаю?» – десь на такій думці зловила себе.
–  Мене звати Понеділок, – сказав хлопець після мовчанки.
–  Ах-ах-ах, Ви це серйозно зараз?
–  Цілком, у мене брати та сестри є: Четвер, П’ятниця та інші… Мене так мама назвала.
–  Цікаво, не чула таких імен. У Вас щось сталося в житті, мабуть, так?
–  Я ж Понеділок. Це все люди, це вони мене таким зробили. От Ви їдете на пари – усміхайтеся, тоді мені стане тепліше.

Незнайомець просто пішов, з кожним кроком хлопець зникав і я бачила, як дедалі непомітною на відстані стає його спина.  А потім поїхала. І усміхалася.

Про факультет філології та журналістики (колись називався «інститут філології та журналістики», тому ІФтаЖем він у мене навічно залишиться) можна роман написати. Справді, подій, емоцій, вражень, різних історій за ці три роки накопичилося чимало. Пригадаю тільки те, що найбільше запам’яталося, і, звісно ж, поділюся першими враженнями.
Знаєте, досі, коли заходжу у фойє, усе пригадується…

–  Тату, заведи мене на творчий… Я так переживаю, ти постоїш зі мною, мені легше буде.

Прийшли.

–  Ого, який корпус гарний! Диви, весь салатовий, як відділення Приватбанку, ах-ах-ах, – саме такою була перша асоціація.

Трохи згодом після цього епізоду я стала студенткою-україністкою факультету філології та журналістики.

Ніколи не забуду, коли вперше заблукала тут з групою між парами. Це було незабутньо. Коліна трусилися, руки потіли, бо сама запропонувала познайомитися з приміщенням. І уже десь на третьому поверсі зрозуміла, що щось пішло не так, хах. Не знала, куди ведуть ті другі сходи. Загубила, де була наша 101 аудиторія. Втратила орієнтацію, на якому взагалі поверсі знаходимося. Переслідувало враження, що ми запізнимося на наступну пару. Який він тоді був безмежним, наш корпус…

На третьому курсі, коли уже знаєш кожну стіну, аудиторію, кожен куточок факультету, здається, що з кожним з них пов’язаний певний спогад, певні люди, пари, зустрічі. Кожна локація зараз має свій якір, який у той чи інших момент кинула моя свідомість.
Найбільше смішить сцена з деканатом: «Ой, а як правильно постукати у двері, як увійти і що сказати? Ні, може, почекаю, поки з кимось зайду, от коли ще хтось постукає і я зайду. Ой, а мені ж журнал треба», – подумки говорила собі.

Але таки зайшла тоді сама. Зайшла і більше ніколи-ніколи не відчувала тієї дитячої невпевненості… І це не тільки з деканатом…

Про пари розкажу згодом, зараз хочу змалювати вам, якою є приблизна студентська перерва (своєрідне маленьке життя між парами). Якихось 10-20 хв, а скільки подій і руху відбувається за цей час…

Будь-яка перерва зводиться до того, щоб: зібратися і покинути аудиторію, зачинити її, дорогою сказати енну кількість «привіт/добрий день» і почути стільки ж у відповідь, а також насолодитися обіймами особливо привітних, віджартуватися про пари, справи, життя-буття, побігти переписати ключик, а там вистояти чергу, зачепитися язиком ще з кимось, а потім знову згадати, що там одногрупники чекають на аудиторію, а ще ж встигнути на «стрілку» в кафе, не забути роздрукувати на пару матеріали, а також піти на кафедру, щоб плани забрати, а окрім цього ще доробити вправу, в кращому випадку – поїсти.
Та і це все далеко не весь перелік, що можна зробити за перерву. Ну, ви зрозуміли, що точно не засумуєш.

–  Пані, ласкаво прошу, заходьте, – сказав хлопець у напрасованому чорному костюмі з краваткою… І такий весь схвильований, суєтний, але привітний та цікавий…
–  А що тут відбувається? – запитала.
–  Тут зараз буде захід. Мене звати Вівторок, я хочу зробити Вам невеличке свято посеред пар. Ви точно не пошкодуєте, якщо відчуєте атмосферу цього дійства. Досить сидіти на парах! Я читаю Ваш погляд, де бачу бажання насолодитися незабутнім шоу, приходьте…
–  Ага, добре, дякую за запрошення!
–  А, так, і дівчат з групи візьміть із собою, я люблю, коли до мене багато гостей приходить.

Й не знала, що відповісти, тому просто дивилася на нього.

– От куди ви той стіл втулили? Це ж карикатура, взагалі ж не фен-шуй, заберіть!
–  Вибачте, пані, це не Вам, мушу бігти, от-от захід розпочнеться, хочу, аби все було ідеально… Я чекаю, пам’ятайте…

От і як цьому харизматичному панові відмовити і не прийти?

Заходи… Стихія нашого факультету.

Іноді, коли вже довго чогось не робиш, виникає відчуття, що постійно хочеться спати, наче якась лінь бере, а ще ці ненависні складки на животі починають з’являтися. Уявляєте?
Найкраще – відчуття після… От коли все позаду, коли вже можна видихнути, а тут не так: енергії стільки припливає, що не відчувається ні втома, ні те, що десь ще нещодавно жахливо переживала, щоб вся та картинка успішно втілилася, зникає тільки суєта. Також додається багато-багато емоцій і це все не під коренем, дякувати Богові, а піднесено до якогось там невідомого велетенського степеня. А потім вони зростають в геометричній прогресії від відгуків учасників і гостей. «Буль», – і накрило хвилею задоволення.

Ця любов почалася із маленького заходу поезій Ліни Костенко, який організували з групою. От відтоді ми нерозлучні. Там потім ще багато-багато чого було…

Окремі спогади про студентський театр «Discipulus ludens». Це тема, що заслуговує на окреме есе, напевно. Це був такий досвід. Колосальний просто.

З дитинства боялася сцени. А тут – все, нікуди, йшла на зустріч своїм страхам. На такий крок націлила викладачка із зарубіжної літератури Марія Василівна.

Одного разу забула слова – розплакалась. Зате далі взяла себе в руки і рада, що мала такий урок.

«Мур-мур… Хто тут свариться?» – перша фраза мого першого вдалого виступу.

То була роль Кішечки. А оскільки я котяча мама, то ясно, що в ній жила, а не грала.

Головне – на невдачах не зупинятися. Це якось важливо зрозуміти. І потрібно, якщо хочете розвитку.

Цього вчить активне життя на факультеті. Воно як наркотик. Тільки корисний.

Також таке життя призводить до черпання досвіду. Це найдорожче від усього.

А ще спогади. Різноманітні. От вони і складають отой смак студентського життя.

–  Знаєш, як це, коли батьки живуть заради тебе, працюють, люблять? Як це, коли навіть боїшся їх чимось опечалити? Коли хочеш їм показати, що це не просто так, що все цінуєш, вдячний і хочеш брати приклад і бути таким же…
–  Так-так… Знаю. Це прекрасно…
–  От якщо зважити, що умовно є дві домівки, перша – рідна, друга – факультет (тут стільки часу проводиться), то декан в останній – наш тато і мама, і викладач, і друг, і порадник, і господар, і захисник.

От такий у нас декан, серйозно.

Мене іноді вражає, настільки сильно він віддається роботі, нам студентам. Вічно всі від нього щось хочуть, приходять, дзвонять, пишуть, а його двері в деканаті завжди відчинені, а в мережі він завжди відповість і слухавку підніме.

Йду зранку, а Юрій Васильович за комп’ютером уже працює. Важко уявити, скільки всього одночасно тримає в голові, зі скількома людьми спілкується щоденно та як багато паперів проходить через його руки…

На його місці я зірвалася б точно. А він – ні, жодного разу не чула підвищеного голосу чи зайвих емоцій – завжди спокійний, з розумінням до всіх і до всього ставиться. Ще й жартує. О, люблю ці його інтелектуальні жарти.

І попри цю всю зайнятість допомагає усім, хто звертається…

Як я хочу бути схожою на нього…

Цей невичерпний океан любові та спокою в очах, що є невичерпним і ніколи не потемнішає…

Як же повезло з деканом. Це ж щастя.

«Ти диви який, вирішив зробити вигляд, що не бачить мене. Ну-ну…»

–  Привіт! – буквально ззаду налітаю з радістю.
–  Привіт…
–  Ой, вибачте, я обізналася, Ви так схожі на мого друга…

«Як я могла так сплутати? Він ж подумає, що я того…

Цей хлопець, напевно, філолог… Скільки ж книг у нього в руках. Он одна впала… Навіщо йому аж стільки?

Ой, а яке ж миле це його розтріпане волосся…»

– Але ви з ним одне лице… Як так?

–  Я Четвер. Мав сьогодні багато практичних, вночі майже не спав, бо вчив півночі. Добре, що завтра мене замінить красива сестра П’ятниця. Хоч відпочину. От знаєте, саме на мій день припадають найважчі пари. Вночі, коли готуюся, п’ю запашну каву, у моєму вікні завше горить світло… А ще час швидко тече саме вночі… У цьому є своя романтика…
–  Ви такий… такий…
–  Ви хотіли сказати, що я трохи змучений. Це цілком нормально. Звик.

Як йшов вчитися, мама сказала: «Сину, шанс навчатися в університеті – то великий дар. Далеко не всі це мають. Воно дороге, тому легковажити не можна. Ти отримав багато можливостей. Знання – це твоє майбутнє, це твій успіх. Візьми усе можливе. А старанність і працьовитість обов’язково дадуть плоди».

Тому, так, іноді мені важко, але я знаю, заради чого працюю.

І пішов. У слід цього хлопця падали одна за одною книги, всю дорогу він ними встелив. О, Шевченко, а ось Ібсен, а далі Гомер, бачу Коцюбинського, потім Цвейга… І ще, здається, безліч-безліч…

Перед тим, як вступити:
«Шкода мені тебе, маєш золоту медаль… Мала всі шанси вступити в Київ чи Львів… А так в цьому болоті себе втратиш», – сказав таке якось мій однокласник, коли дізнався, що мушу залишитися в Луцьку.

Тоді нічого не відповіла. Проте в душі ця його жалість так зачепила, що відтоді дала собі обіцянку, що зроблю так, аби щодо мене більше ніколи ніхто собі такого не дозволив.

От минуло три роки, а я щаслива, що таки залишилася. Дякую долі, що звела мене з кожною людиною, яку зустріла і з якою познайомилась, за той досвід, який отримала, та знання, які здобула завдяки нашим викладачам, за кожну хвилину, проведену тут.

Полюбила цей заклад і прив’язалася: скільки разів ловила себе на думці, що на канікулах стає нудно, коли б вже в універ. На випускному, мабуть, плакати буду…

Полюбила і викладачів, які є справжніми професіоналами своєї справи, і студентів – такі лапочки є, неможливо інакше.

Полюбила атмосферу нашого факультету. Так не опишеш, ні. Приходьте вчитися – переконаєтеся.

І якби цей однокласник зараз таке сказав не при вступі, а зараз, я б знайшла, що відповісти… Та й зараз чекаю нашої зустрічі, аби розказати про все-все, аби вилити свою радість від вибору і зламати його стереотип.

Якщо говорити про пари, то всіх не пам’ятаю. Кожен предмет у мене асоціюється з певним викладачем та аудиторією.
Дуже яскраво пригадую практичні заняття з української літератури в Олени Олександрівни. Уявіть: обговорювали творчість Ольги Кобилянської, на столі – чай, кава, печиво. А десь збоку на телефоні грав саксофон… Оце неповторно і небанально. Потім двічі так повторювали. Неймовірні спогади, що гріють душу. Такі пари ніколи не забудуться.
Яке ж студентське життя без кумедних «попадосів». Треба ж розбавити. Розповім проте, як не треба списувати або історія про те, як хтось – майстер у цьому мистецтві, а хтось – я.
Почався модуль (секрет, яка пара була). Лекційний зошит лежав на колінах, а я сиділа за першою партою. Так-так, саме напроти столу викладача, ну зовсім безсмертна, знаю. І от, один необережний порух моєї руки відправив записи прямо викладачеві під ноги.

– Все, – думаю, – це остання хвилина модуля для мене, зараз забере роботу.

Повільно підіймаю очі. Зустрілися поглядом. Прочитала там: «От неподобство. Ну хто так списує? Більше не намагайтеся навіть, я ж побачив». І жодного слова. Легенька посмішка, бо ж зошит біля нього залишився. Пощастило, що то на початку сталося…
Досі соромно за цей епізод, але смішно.

Ех, є ж що згадати…

А ще, кажуть, хлопців на факультеті філології та журналістики мало. От трьох зустріла – змінили все. Може й мало, але які? Ніяк не можу викинути з голови ні Понеділок, ні Вівторок, ні Четвер. Чому я думаю про них? От влізли в спогади і все. Такі ж дивні і різні ці люди. Цікаво, я їх хоч раз побачу ще в житті саме в таких образах, а?
Щойно закінчила цю думку, як з вікна хтось вигукнув:

–  Ні! І крапка. Я ж сказала!

На мить стало сумно… Хм-м-м, таки раз у житті. Але ніколи не забуду…

Не знаю, може ви її зустрінете, вітання хоч передавайте.

А ви ще їх побачите, я впевнена… Вони унікальні, найпрекрасніші… Це вони роблять мене щасливою в спогадах… Ці дні, пов’язані з навчанням на ФФтаЖі…

Тетяна Бокотюк, студентка україністики

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *