Марія Моклиця: Думки навздогін (4)

Від теми Homo-brehun змушує відійти одне свіже враження: на факультеті філології та журналістики 27 березня відбулася презентація роману Василя Слапчука «Кохання, дао і… марципани». Враження, звісно, не так від презентації, як від книги. Спілкування з автором завжди або підтверджує, або піддає сумніву те, що ти отримав під час читання. Мої враження підтвердились. Це сатира, яка не викриває, а змушує замислитися про химерну природу людську. Слапчук, як завжди, упізнаваний і несподіваний. Він не перестає дивувати своїм умінням «діставати» зі свого внутрішнього світу все нові і нові форми. Але зараз не про його письменницьку майстерність. Якраз багато що в новому романі дає поживу для міркувань про витоки тотальної людської брехливості. Головний герой роману, чоловік на ім’я Ї, у дитинстві був бешкетником найвищого ґатунку, для школи, сім’ї, сусідів – таке собі перманентне стихійне лихо (на його «бойовому» рахунку кілька серйозних пожеж). І от цей хлопчисько (до речі, він нагадує багатьох дітей із творів Слапчука, які всі разом творять художній портрет автора в дитячо-підлітковому віці), має уявного друга Козюлю, який постійно підбиває героя робити якісь капості, точніше, робити все те, що заборонено робити хлопчику Ї. Тому коли від Ї вимагали, щоб він зізнався в якійсь шкоді, той із чистим сумлінням казав: «Це не я, це Козюля». Ясна річ, всі сприймали таке пояснення як брехню чистої води, бо приховати бешкети в нечисленному соціумі села, де всі про всіх усе знають, неможливо. Зовні виглядає все дуже просто: боячись покарання, хлопчик бреше; як це властиво багатьом дітям, вказує пальцем на іншого. Оскільки в Ї немає спільників по бешкету, він вигадав якогось генерального винуватця, щоб на нього можна було перекладати вину. Тобто, так чи інакше, бреше. Але… Справа в тому, що сам хлопчик не сумнівається в реальності Козюлі. Щодо цього химерного друга він має суміш почуттів: повагу, подив, захоплення його незалежністю і вигадливістю та багато іншого. Отже, кажучи «Це не я, це Козюля», хлопчик не бреше.

Можна подумати в такому разі, що йдеться про діагноз: таке собі (добре відоме з літератури і кіно) роздвоєння особистості, коли в одній людині уживаються дві цілком різні, одна обов’язково деструктивна. Версія ніби підставова, але хибна, принаймні, не авторська. Подібні діагнози треба ставити дорослим. Ї – фантазер з багатою уявою. Не маючи реальних друзів, він створив собі уявного. Він не просто вірить в нього – він має можливість усі свої деструктивні нахили спостерігати ніби збоку і навіть відчувати до них осуд. Козюля необхідний, бо інакше хлопчик не зміг би витримати той пресинг навколишнього світу, який супроводжує його з раннього дитинства.

Образ уявного друга (не лише в Слапчука трапляється такий персонаж) провокує далекосяжне запитання: чи не в здатності людини фантазувати, уявляти, мріяти варто шукати витоки її тотальної брехливості? Насправді так воно є: діти не надто орієнтуються в розмежуванні брехні і правди. Не випадково в дитячому словнику таке частотне питання «Чесно?». Від дорослих вони дізнаються про існування дійсного і вигаданого. Вигаданий світ щільно огортає дитячу свідомість: казки, які втілюються в мультики і комп’ютерні ігри, а чим ближче до нашого часу, тим цей світ більш рельєфний, достовірний, а головне – більш відчутний і захопливий, ніж реальний буденний світ, сповнений занудливих, прикрих зобов’язань. А вся ця апологетика свят із подарунками для дітей! Дитячий світ – феєрія вигаданого. І от одного нечудового дня дитина мусить дізнатися, що ані Миколая, ані Діда Мороза, ані навіть Зубної Феї не існує. Для багатьох дітей це прикре враження, яке залишається у свідомості під чітким гаслом: «Мені брехали!».

Якщо повернутися до роману Василя Слапчука, то варто сказати: історія бешкетника Ї завершилася не трагічно, але сумно. Власне, вона не завершилась, а продовжується. Брехня стала чи не основною формою його існування. І це насправді невтішне видовище. Ї шкода, але як було йому не стати Ї – питання питань.

Марія Моклиця, доктор філологічних наук, професор
Далі буде…

One Reply to “Марія Моклиця: Думки навздогін (4)”

  1. Як завжди, переконливо .Глибоке прочитання тексту.Вміння вийти з обмежувальних параметрів зовнішньо- сюжетних лабіринтів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *