Марія Моклиця: Думки навздогін (3)

Переконання, що брехня – майже те саме, що й гріх, було мені вкладено в голову ще в часи раннього дитинства. Значно пізніше, уже зібравши цілу колекцію прикладів зовсім не грішної, а навіть де в чому благородної брехні, я замислилася над витоками такої ієрархії моральних цінностей (швидко дізналася, що не лише моїх батьків). Іти своїм трибом та ще й брехати батькам – ось дієвий антиприклад у підвалинах народної педагогіки. Дізнавшись у часи розвалу радянської імперії багато страшної правди про її реальну історію, я почала думати, що таку ієрархію сформувала ідеологія, яка щоденно трясла за грудки кожного громадянина з вимогою казати щиру правду, ні крихти не таїти від матінки-влади… Щоправда, унаслідок цієї муштри правдивості у взаєминах людини і влади більше не стало. Швидше навпаки: почалось тотальне оббріхування ближнім ближнього, а згодом і самих себе: згадаймо приписані собі злочини в покаянних промовах засуджених на смерть ні в чому не винних громадян. Ті грандіозні судилища (де там Середньовіччю!) були просто-таки змаганням, хто кого перебреше. Зрештою, уже в повоєнні роки, брехня стала звичкою, навіть правилом хорошого тону: усі всім брешуть, усі про це знають.

Може, тому моя мама й билася над свідомістю своїх дітей, доводячи протилежне? Тобто, всупереч владі, навчала нас загальнолюдських цінностей? Спокусливо так подумати, але навряд. По-перше, мати, хоч і не була цілком радянською, добре засвоїла правила виживання: якби не постійні вправляння в хитрощах, ухиляннях, униканнях, хто б із селян загалом лишився живий? Із часів колективізації і голодомору брехня була універсальним способом виживання, пристойним, до речі. Навіть достойним! Покірливо померти від голоду на догоду нелюдам – більш принизливо, навіть огидно, якщо вже вести мову про цінності.

Ще пізніше, на стадії активної ревізії батьківських настанов, я виявила, що брехня в стосунках із владою ніяк не підпадала під визначення аморальної чи негідної поведінки не тільки в моїх батьків, а й у більшості радянських громадян. Такі правила: влада тисячами натренованих горлянок натхненно брехала про щасливе сьогодення і райдужне майбутнє, а громадяни, зворушені до глибини душі, щиросердно брехали про виконання-перевиконання планів і відданість ідеї комунізму.

Я припис «не брехати» засвоїла надто добре: потрапила в нечисленні ряди тих, хто не вміє брехати. Пам’ятаєте цю сакраментальну фразу з численних фільмів та романних історій? «Ти так і не навчилась брехати…», – зі зловтіхою і поблажливою зверхністю каже якийсь пройдисвіт юній цнотливиці, яка потрапила йому в лабети. Якщо ти не навчилася брехати, ти стаєш надто вразливою, кожен зуміє скористатись твоєю правдивістю (не на твою, звісно, користь). І справді – аж до дорослого віку моє невміння брехати час від часу оберталося якимись прикрощами. Ну, не надто значними, бо я навчилася-таки одному різновиду брехні: умовчуванню. Краще змовчати.

Змовчати, не сказати того, що могло видати когось чи себе, – це брехня?.. Чи ні? Як ви гадаєте? Лікар не сказав пацієнту про смертельну хворобу… Рідні не сказали про втрату, боячись за здоров’я… Умовчати правду заради користі іншого – усім відомий варіант благородної брехні.

Брехати чи не брехати – ось у чім запитання!.. Це жарт. Хоча…

До речі, умовчувати щось своє – тема інша, природний захист власної території, особливо важливий для інтроверта. Умовчувати так, що з’являється відчуття наближення до брехні, частіше доводиться щодо інших. Що ж до дитинства і народної педагогіки. Далеко за межами радянського суспільства я спостерегла поширеність настанови, скерованої від батьків до дітей: «Не бреши мені!». Чому деяким батькам так важливо вкласти в голови дітей цей припис не брехати? На перший погляд, все просто: брехня ніяк не вписується в родинні цінності. Де ж і бути правдивими, як не в сімейному колі? Але мені одразу спадає на думку одна дещо кіношна аналогія: мафія організовується за схемою родинних стосунків, і там так само часто звучить оте «Не бреши!», а відданість батькові – головна проблема цих спільнот. Точніше, проблема – тотальний брак відданості, тотальна ще й віртуозна брехливість у стосунках. Тримати в підпорядкуванні людину, яка тобі не бреше, завжди каже правду… Мало хто з батьків мафії розраховує на такий утопізм. Значно певніше – пов’язати всіх злочинами і вбивствами. Тоді вже бреши – не бреши, а кожен має шкурний інтерес у справі взаємодії.

У блаженному дитинстві (райські часи навіть для бідаків!) і заховано головну відповідь на запитання, чому людська істота така брехлива. Думаю, мама вимагала правди, бо добре знала про укоріненість брехні. Вона, мабуть, була переконана, що діти, якщо їх не вчити (бажано каральними методами), будуть неодмінно брехати. Мені було прикро і дивно, що мене підозрюють у брехні, коли я так стараюсь бути правдивою, але, придивившись уважніше до однолітків, мусила визнати: у всіх матерів є серйозні підстави підозрювати дітей, що вони брешуть. Бо вони таки брешуть. Причому, що дивовижно, досить часто брешуть без будь-якої очевидної вигоди чи навіть необхідності.

Азарт обдурити дорослих (безвідносно до реального ставлення) знайомий чи не кожній дитині. Власне, оті дитячі істерики, починаючи з зовсім ангельського віку, отой крик-ґвалт у відповідь на невинне «тобі не можна» або «вже досить» – хіба це не брехлива вистава? А прикинутися хворим, якщо тебе змушують до немилої праці? І в кого повернеться язик сказати, що так робить погана дитина? Ну, у всіх прихильників народної педагогіки він легко повертається, але ми з вами, ті, які сповідують гуманізм і європейські цінності, ми ж не будемо поспішати? Дитина хитрує несвідомо, керована інстинктом виживання, який підказує, що в неї є один спосіб вижити – присмоктатися до якогось дорослого, який нагодує, зігріє, захистить. Отож, дитина править своє – дай, дай, дай, хочу / не хочу, не буду / буду… Знайома пісня, правда? Але от щодо «несвідомо» варто подумати. Діти більш метикуваті, ніж хочуть вірити дорослі. Дитині ледь рочок минув, а вона вже під час кожного свого вередування зирить хитрим очком на маму: вірить чи ні? пошкодує чи буде тверда в забороні?

І все ж прикинутися хворим, коли просто не хочеться йти в садок чи школу, – різновид брехні, на який варто звернути більше уваги.

Коли справді бреше, а коли й накликає… Чи пак передчуває? Кожен має у своєму досвіді приклад того, як початкова брехня про хворобу оберталася через кілька годин досить тяжким захворюванням. Дитина бреше дорослим на вимогу організму, який уже відчуває наближення хвороби, хоч очевидні симптоми ще не проступили. Дитина навіть сама переконана у своїй брехні (думає, що не хотіла йти в школу через контрольну), а настання справжньої хвороби розцінює або як свого роду покарання, або, якщо хвороба не надто серйозна, як підмогу невідомих сил. Це не нагадує вам різноманітні зразки прикидання / мімікрії у світі природи?

Але людина, хоч вона ще дитина, все надто ускладнює. Далі буде…

   Марія Моклиця, доктор філологічних наук, професор

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *