Марія Моклиця: Думки навздогін (1)

11 березня у Львові в Інституті фізики відбулася поминальна академія, присвячена 90-літтю Анатолія Вадимовича Свідзинського. Про нього – окрема мова, яку не можна вести поспіхом чи мимохіть.

Я була учасником у ролі професійної поціновувачки новелістики Анатолія Свідзинського. Багато всіляких вражень, але поміж них одне змушує повертатися думками до розпочатої дискусії. Загалом дискусія в наших умовах, а ще й з огляду на характер заходу – голосне слово. З дискусіями в нас взагалі не склалося, мабуть, тому, що ми надто добре вміємо лаятися і лаяти. Нащо морочити голову аргументами співрозмовника? Я й сам усе знаю… Але серед науковців, особливо фізиків, зрідка трапляються люди, здатні по-справжньому дискутувати. Таким, до слова, був Анатолій Свідзинський. Але на цей раз дискусію зініціював академік Ігор Рафаїлович Юхновський, здається, людина надто поважна в усіх сенсах, щоб полемізувати з іншими доповідачами. Але факт: у відповідь на доповідь, присвячену книзі Свідзинського «Синергетична концеція культури», академік висловив кілька полемічно загострених тез, демонструючи дивовижну ясність розуму, непомильну логіку і вміння вловлювати суть.

Доповідь, що викликала заперечення, треба віддати належне, була цікава, глибока, цілком відповідна книзі Свідзинського, але дещо більш емоційна, аніж зазвичай в академічних доповідях практикується. Суголосно з концепцією самоорганізації культури доповідач саркастично характеризував людей, які в усьому покладаються на державу, сподіваються, що правильна держава з правильними законами поміняє їхнє життя. Насправді держава – це результат самоорганізації культури. Яка культура, така й держава.

Я була цілком солідарна з пафосом цієї доповіді, тому, коли академік, віддавши шану покійному ювілярові, раптом теж досить емоційно проголосив спіч про важливу роль держави і небезпеку нехтування цією роллю, була трохи здивована: тема державності вже як мінімум набила оскому. Сказано багато, а змін мало. Усе через нашу колоніальну ментальність: мусить хтось чи щось прийти і влаштувати нам щасливе життя. Чи не переоцінюємо ми роль держави?

Радянський Союз був могутньою державою – ніхто не заперечить. Більш того, її громадяни почувалися гордими й щасливими, попри жебрацтво і мільйони вбитих чи поневолених тією самою державою. А подивімося на північну Корею: які щирі усміхнені обличчя! Хроніки сталінських чи гітлерівських часів показують те саме: немає похмурих облич, усі щасливі! А нещасливці, ясна річ, в інших місцях перебувають, про них хроніки мовчать.

У нас не було власної держави, майже вся історія – колоніальна. І все ж в Україні завжди було більше культури, ніж в одержавленій Росії. Висота культури визначається її спроможністю окультурювати власних громадян. Українці змогли піднятись на дві новочасні революції – це культура. Українці не погоджуються бути гвинтиками чи бидлом – це культура. А конкретні мистецькі твори певної якості – той складник культури, який показує міцність її коренів. Знаний анекдот радянських часів: «Росіянин побував в Україні і захоплено розказує, як там гарно люди живуть, які добротні будинки, прибрані двори, великі сади, як багато скрізь квітів. «А де ж саме ти побував?» – питають. – У прекрасному місті Конотопі!». Хто перетинав кордон з Росією, знає про це враження: за Конотопом одразу місцевість стає ніби занедбана пустка.

Утім, в останні десятиліття українці успішно доганяють росіян у справі засмічування довкілля, але зараз не про це.

Ігор Рафаїлович говорив про те, що держава створює умови для розвитку культури, забезпечує цивілізований рівень зв’язків між громадянами. Це такий скріплювальний механізм, без якого все розвалюється, починається анархія, панує кримінал.

Згодна: держава і тільки держава дозволяє розвиватись нації. Чому значно менше сміття одразу за західним кордоном? Тому, що там діють закони. Держава дбає, щоб громадяни поводилися пристойно.  А головне, про що дбає держава, – щоб поляки були насамперед поляками.

Громадянами стають лише в державі. Це відомо ще з історії Риму. Без держави або в державі-окупанті громадяни перетворюються на населення, яке в той чи інший спосіб (але згідно з природою) виживає.

Мабуть, нас утримали на плаву в історичному процесі здобутки держави тисячолітньої давнини: Київська Русь таки була державою, і вона київська, а ми й досі, слава Богу, київські. 

З іншого боку… Чому українці завжди так легко, зраджуючи одне одного, позбувалися держави? Чому за тридцять років не змогли укоренити подаровану історичним шансом державність? Зрозуміло чому: кожен вимагає благ від держави, але дбає лише про себе (моя хата скраю, я людина маленька, від мене нічого не залежить…). Тільки й чуєш обурені філіппіки на адресу як не Президента, то Верховної Ради: готові стріляти й вішати, бо газ дорогий, бо пенсії мізерні. Нікому в тих емоціях не спаде на думку, що керують нами весь цей час люди виборні. Ми, саме ми їх вибирали. Ненавидимо олігархів, але ближній олігарх купує нас з потрухами за безцінь. Ближній олігарх, наш депутат, – він не такий, він добрий, хоч щось робить для народу: там дитячий майданчик, там плазму на весілля… То яку державу можна побудувати з таким населенням? Який президент нам усім догодить?

Держава – це не лише ті, хто керує, а й ми всі. Себе ж не бачимо. Не всі однакові – це так. Одні підняли Майдан і пішли на війну, щоб віддати життя за Україну, інші – люблять братній російський народ, одні жили рвуть, намагаючись щось створити, інші – сходять жовчю і бризкають ненавистю до тих, хто заробляє більше. Одні обрали рецидивіста президентом, зганьбилися на весь світ, інші набралися мужності і виступили проти…  До речі, ті, хто обирав, жодної ганьби не відчувають. Судячи з рейтингів на теперішніх президентських перегонах, готові знову ганьбитись, ще й усім дулю показувати.

Але… Поки не збудуємо повноцінну українську державу з верховенством закону, завжди будуть усе визначати ті, кому аби корито повне, то й ганьба не ганьба.

Можновладці чи громадяни творять державу? Від кого  більше вимагається?

У тому й біда, що вимагати ми вміємо. Від батьків, від дітей, від начальства, ближчого й високого, від нації, від держави – вміємо. Одного не вміємо – вимагати чогось від себе. Брати зобов’язання і дотриматись обіцяного. Цього – ніяк.

Словом, є про що думати. Хоча б навздогін.

Марія Моклиця, доктор філологічних наук, професор

One Reply to “Марія Моклиця: Думки навздогін (1)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *