Луцька журналістка про шахи, розбиті коліна й інтернет-бордель

Про роботу та студентське життя розповіла власниця інтернет-видання «Волинь Online» Мар’яна Метельська.

— Мар’яно, як ви прийшли в журналістику?

— У школі, якщо чесно, я не знала, ким буду. Але потім, уже в останні місяці, вирішила, що вступатиму на журналістику. Однак із дурості вступила на біофак, бо гарно склала ЗНО з біології, перемагала на олімпіадах. Там навчалася, все складала, але реально плакала іноді від безсилля, бо розуміла, що «не моє». І всім казала, що перевступлю. Ніхто не вірив. Однак я перевступила. І відчула себе на нашому факультеті, як у раю. Я була дуже щаслива, мені подобалися і заняття, і викладачі, і наш чудовий декан. Тоді ж відразу опублікували в газеті «Віче» моє перше інтерв’ю з археологом Григорієм Охріменком. Потім дописувала у «Сім’я і Дім». А на 4 курсі мене взяли в газету «Відомості». То була моя перша робота.

— Найперше завдання, яке вам запам’яталося?

— Коли я ще не вміла писати, зайшла на першу пару Оксана Михайлівни Косюк і сказала: «Пишіть замітку». Було трохи страшно – я ж не вміла ще писати.

— Що вас найбільше приваблює в розслідувальній журналістиці?

— Те, що потрібно багато думати, щоб знайти щось сховане від суспільства. Але найбільше подобається тоді, коли є реакція громади. На жаль, люди пасивні. І це демотивує робити розслідування.

— Опишіть себе трьома словами.

— Ніколи не здаватися.

— Багатьом журналістам не подобається писати про політику. А як ставитеся до цього ви?

— Спокійно. Це просто частина роботи. У наш час журналісти – універсальні солдати.

— Як реагуєте на погрози та необ’єктивну критику щодо ваших матеріалів?

— Іноді переживаю, навіть плачу. Мені найбільше боляче від того, що мене називають «продажною». Коли сидиш і думаєш, де взяти гроші на сервер, на сплату податків, а тобі у «Фейсбуку» під новинами коментують: «Цікаво, скільки Вам дали за матеріал», то іноді можу розплакатися. Це справді боляче. Відчуваєш несправедливість, що ті, хто реально продається, мають і техніку хорошу, і команду велику. А ти нічого не маєш, окрім образ чи погроз.

— Ви закінчили Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Чим керувались при виборі вишу?

— Не хотіла у Київ, бо далеко і шумно, та й нікого не знаю там. Хотіла ближче до дому, до друзів і рідних. Та й у Києві я пройшла на психологію, а не на журналістику.

— Розкажіть найсмішнішу історію за час студентських років.

— Я впала на наших сходах біля університету, так спішила на пару до Сергія Хомінського. Розбила обидва коліна. Дуже розбила. Кров тече, я вся побита. Приходжу на пару. А він такий: «Мар’яно, з Вами все добре?». А я вся у сльозах і із закривавленими колінами: «Ні, не добре!» Було потім смішно. Боляче, але смішно!

— Як вам вдавалося відмінно навчатися та працювати одночасно?

— Я розуміла, що з неба нічого не падає. А ще мене часто підводили люди, тому я дуже розуміла, що таке відповідальність. Якщо пообіцяв, то зроби. Мені було важко, але робота журналіста цікава, я розуміла, що ще мало знаю, тому потрібно навчитися багатьом речам. А якщо я буду безвідповідальною, то кому буде потрібен такий журналіст?

— У вас власне інтернет-видання «Волинь Online». Розкажіть, як зародилась ідея його створення.

— Назва «Волинь Online» крутилась в моїй голові ще 2015 р. Тоді я з одним хорошим знайомим планувала відкрити сайт. Йому, до речі, не дуже сподобалася назва. Потім він сказав, що не вдається виділити ті гроші, які планував, і ми припинили роботу над проектом. Я нікому тоді цього не розповідала, хоча над сайтом уже навіть працював програміст і ми могли за місяць-два запуститися. Тепер розумію, ще тоді я була не готова. Та й будучи студенткою 5 курсу, чи потягнула я б? Потім, у листопаді 2017 року, я зрозуміла: «Або зараз, або ніколи». Сайт написали за місяць фактично. Він коштував дві мої останні зарплати. І робила я це не для понтів чи грошей (грошей у журналістиці не заробиш), а для того, щоб бути вільною, адже мені подобається моя робота. Хоча в перший же день роботи сайту, а це було 2 січня 2018 року, мене звинуватили в тому, що я комусь «продалась». Бо, мовляв, де ж гроші взяла. Було образливо,  якщо чесно, але людям нічого не доведеш.

— У кожного бувають моменти, коли хочеться опустити руки. Як ви боретеся з цим?

— У мене таких моментів за цей рік було багато. Іноді реально, здається, що все, безвихідь. Але мене підтримують друзі – моя чудова подруга Ірина Мендюк (Гупало), яка підтримала мене і працює випусковим редактором. Їй дуже несолодко, але це та людина, яка надійно виконує важку роботу щодня. Величезне їй спасибі за це. Також підтримують рідні люди чи просто знайомі, які реально вболівають за журналістику. А ще сама в собі іноді десь знаходжу сили. Це непросто і дедалі важче.

— Яким матеріалом найбільше пишаєтесь і чому?

— Розслідуванням під прикриттям, де викрила інтернет-бордель у Луцьку. Я тоді була студенткою і не мала ні техніки, ні знань достатніх. Просто ризикнула.

— Чим займаєтесь, окрім журналістики? Можливо, у вас залишились якісь захоплення ще з дитинства?

— Я люблю читання і шахи, в які давно уже не грала, на жаль.

— Як вам вдається відпочивати?

— Я мало відпочиваю, бо часу обмаль. Переважно поєдную відпочинок із роботою. До прикладу, полетіла на конференцію у Вірменію, у рамках проекту протидії дезінформації, водночас побувала на озері Севан.

— Дайте кілька порад журналістам-початківцям.

Поради дуже прості: багато вчитися, не слухайте тих, хто каже, що не треба. Це кажуть люди, в яких дуже часто обмежені знання. Бувають і винятки, звісно, але вчитися потрібно. Багато читати. У дитинстві я стільки читала, що потім мову знала якось як на інтуїтивному рівні. Правила, буває, на уроці не знаю, а приклад можу навести, через що раз подумали, що я списую. Обов’язково вивчити англійську мову. У мене середній рівень, я себе за це картаю постійно. І найголовніше, бути відповідальним. Бо всьому можна навчитися, але, якщо ви безвідповідальні, то з вами не захочуть мати справу ті, хто реально зацікавлені в результаті.

Спілкувалась Ольга Возняк

Публікацію підготовлено в рамах проекту «Альтернативна вирішення гендерних проблем», який реалізовано громадською організацією «Альтернативна журналістика» за підтримки Українського жіночого фонду.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *